Сираха

1.Мудрість — від Бога 1-10; мудрість — це острах Божий 11-21; життєві вказівки для мудреця 22-30.

1.Всяка премудрість — від Господа, з ним же вона і повіки.

2.В морі пісочки, краплі дощу і вічности днини — хто порахує?

3.Висоти небесні, земну широчінь і глибини безодні — хто дослідить?

4.Перед усіма речами створено мудрість, і розважливий розум — від віку.

5.Джерело мудрости — слово Боже у вишніх, а дороги її — заповіді відвічні.

6.Корінь мудрости — кому він відкрився? І наміри її потаємні — хто про них знає?

7.Спізнання мудрости — кому об’явилось? І хто її досвід збагнув багатющий?

8.Єдиний мудрий, страшний вельми, що возсідає на престолі своєму.

9.Господь сам утворив її, і уздрів, і перелічив її, і розлив її над усіма ділами своїми,

10.над усяким тілом, із щедроти своєї, та й надав її тим, які люблять його.

11.Страх Господній — то слава й честь, веселощі й вінок раювання.

12.Страх Господній звеселює серце й радощі дає, втіху та довголіття.

13.Хто страхається Господа, блаженним стане наостанку, і в день кінця свого — благословенним.

14.Початок мудрости — боятися Господа, і створено її в лоні з вірними разом.

15.Вона між людьми звила гніздо, вічну основу, і до сімей-поколінь його довірлива буде.

16.Повнота мудрости — страхатися Господа: вона упоює їх плодами своїми;

17.цілу їхню хату сповнює бажаним, і засіки їхні — плодами своїми.

18.Вінець мудрости — острах Господній, від нього квітне мир і здоров’я благодайне.

19.І уздрів Господь, і перелічив її, дощем ізлив знання і розважливий розум; підвищив славу тих, що посідають її.

20.Корінь мудрости — страхатися Господа, тож віття її — довголіття.

21.Острах Господній гріхи віддалює; хто в ньому перебуває, той гнів відвертає.

22.Несправедливого гнів — невиправдальний, бо в запалі його гніву — його погибель.

23.До пори-часу довготерпеливий терпить, але наприкінці радощів він зазнає;

24.сам він дочасу свої слова ховатиме, його ж розум посвідчать уста численних.

25.У скарбниці мудрости — приповідки, повні знання; для грішника ж побожність — осоружна.

26.Прагнеш мудрости? Дотримуй заповіді, і Господь тобі її щедро надасть.

27.Бо мудрість і повчальність — острах Господній: вірність та лагідність йому довподоби.

28.Не будь нечуйним супроти остраху Господнього і не приступай до нього з серцем подвійним.

29.Не будь супроти людей облудним, зважай на уста свої.

30.Не зносься вгору, щоб не впасти й не збезчестити душі своєї, бо Господь твої тайни відкриє й додолу кине тебе серед громади, — бо не причастивсь єси до остраху Господнього, і серце твоє облудне.

 

читати далі

Пісня Пісень

1.

1.Пісня Пісень Соломона.

Молода:

2.Хай він мене цілує цілунками уст своїх, бо любов твоя понад вино солодша.

3.Запах пахощів твоїх найзапашніший, Розлите миро — твоє ім’я; Тому дівчата тебе люблять.

4.Тягни мене вслід за тобою: біжімо! Цар увів мене в свої хороми. Ми будемо радіти й веселитися тобою, ми будемо твою любов понад вино хвалити. Яка ж то насолода тебе любити!

5.Я чорна, але гарна, дочки єрусалимські, немов кедарські шатра, немов шалманськії намети.

6.Ви не дивітеся на мене, що я засмагла, що мене осмалило сонце. Сини моєї матері розсердились на мене, поставили мене стерегти виноградники. Та я не стерегла виноградника мого власного.

7.Скажи мені, о ти, що його моє серце любить, де ти пасеш (твою отару), де ти розташовуєш її опівдні, щоб я безцільно не блукала коло отар твоїх друзів.

Хор:

8.Якщо не знаєш, о найкраща між жінками, то йди слідом за чередою й паси твої козлята коло шатер пастуших.

9.Немов лошиця в колісницях фараона, ти в мене, моя люба!

10.Прегарні твої щоки у сережках, шия твоя — в намисті.

11.Ми тобі зробим золоті сережки зо срібними крапками.

Молода:

12.Тоді як цар був за своїм столом, нард мій розлив свій запах.

13.Торбинка мірри — любий мій для мене, на моїх грудях спочиває.

14.Гроно кипрове — любий мій для мене, у виноградниках Ен-Геді.

Молодий:

15.Яка ж бо ти прекрасна, моя люба! Яка ж бо ти прекрасна! Очі твої — голубки.

Молода:

16.Який же ти прекрасний, о мій любий! Який ти милий! Постеля наша — сама зелень.

Молодий:

17.Трями наших домів — із кедру, а наші бантини, — з кипарису.

 

читати далі

Проповідник

1.Пролог 1-11; марність людського знання 12-18.

1.Слова Когелета, Давидового сина, царя в Єрусалимі.

2.Марнота марнот, каже Когелет, марнота марнот — геть усе марнота.

3.Що за користь людині з усіх її трудів, які вона завдає собі під сонцем?

4.Рід відходить і рід приходить, земля ж перебуває повіки.

5.Так само і сонце сходить, і сонце заходить і поспішає до свого місця, де має сходити.

6.Вітер віє на південь, і звертає на північ: знай крутиться та й крутиться, повіваючи, та й знов повертається до своїх кругобігів.

7.Усі ріки течуть у море, та море не наповнюється. До місця, звідки течуть ріки, туди вони повертаються знову.

8.Усякі речі втомлюють людину, а чому — ніхто не каже. Око не насититься баченим, вухо не наповниться слуханим.

9.Те, що було, є те саме, що буде; те, що зробилось, є те саме, що зробиться. Нема нічого нового під сонцем.

10.Як є щось, про що кажуть: «Глянь: ось нове!» — то воно вже давно було у віках, які були перед нами.

11.Немає згадки про минулих, та й про тих, що будуть потім, — не згадають про них ті, що прийдуть опісля.

12.Я, Когелет, був царем над Ізраїлем в Єрусалимі.

13.Віддався я всім серцем розслідуванням та мудрим вивідуванням усього, що під сонцем. Це ж невдячне заняття, що Бог дав людям, щоб вони клопоталися.

14.Я бачив усе, що діється під сонцем, і що ж? Усе марнота й гонитва за вітром.

15.Криве не може стати прямим, і того, що бракує, не можна полічити.

16.Подумав я у серці: ось я придбав собі велику і глибоку мудрість, понад усіх, що були передо мною над Єрусалимом, і серце моє дознало велемудрости й знання.

17.Я віддався моїм серцем, щоб спізнати мудрість, спізнати глупоту і безумство, і я довідався, що й це гонитва за вітром,

18.бо у великій мудрості — велика журба, хто додає знання, додає страждання.

 

читати далі

Приповідки

1.Заголовок 1-7; лихе товариство 1-19; заклик мудрости 20-33.

1.Приповідки Соломона, сина Давида, | царя Ізраїля,

2.щоб пізнати мудрість і навчання, | щоб зрозуміти слова розсудні,

3.щоб засвоїти (собі) освічену науку, | — справедливість, правосуддя та правоту, —

4.щоб дати простодушним розсудність, | юнакові знання та обачність,

5.щоб мудрий слухав і зростав у знанні, | розумний придбав здорові засади,

6.щоб зрозумів приповідки та приховане значення, | слова мудрих та їхні загадки.

7.Острах Господній — початок мудрости; | безумні мудрістю й навчанням нехтують.

8.Слухай, мій сину, настанови батька твого; | не відкидай поучування матері твоєї,

9.бо це гарний вінець тобі на голову, | намисто тобі на шию.

10.Мій сину! коли тебе будуть зводити грішні, | не піддавайся!

11.Як скажуть: «Ходи з нами, засядьмо на кров невинну, | причаймося на безвинного — без усякої причини,

12.поглиньмо їх, мов Шеол, живих, | цілком, мов би вони провалилися в пропасть!

13.Ми знайдемо всяких благ дорогоцінних, | сповнимо наші доми здобиччю.

14.Кинь жереб твій разом із нами, | гаман нехай один буде в усіх нас!»

15.Мій сину! не ходи по їхній дорозі з ними, | зверни ногу твою з їхньої стежки,

16.бо ноги їх біжать до злого, | поспішають, щоб кров пролити.

17.Таж даремно розставляють сіть | в очах усілякої пернатої породи.

18.Вони ж на власну кров чигають, | на самих себе засідають.

19.Такий кінець усіх тих, що на здирство ласі; | воно вбиває того, хто його в собі має.

20.Мудрість по вулицях голосить, | свій голос по майданах піднімає,

21.на роздоріжжях гомінливих кличе, | при входах у браму в місті виголошує:

22.«Докіль, придуркуваті, дурноту любитимете? | Докіль насмішники кохатимуться в насмішках, | безумні ненавидітимуть науку?

23.Верніться на мою дорогу; | ось ізіллю на вас мій дух, | слова мої звіщу вам.

24.За те, що кликала я, та ви зреклися, | як простягала руку, ніхто не хотів зважати,

25.за те, що гордували всякою порадою моєю, | моїх докорів не сприймали, —

26.то я буду сміятися з вашого нещастя, | я буду кпити, як на вас страх надійде;

27.як страх на вас надійде, немов буря; | злетить на вас нещастя, немов вихор, | коли на вас наляже гніт і смуток.

28.Тоді будуть до мене кликати, та я не обізвуся, | будуть шукати мене пильно, але не знайдуть.

29.За те, що вони зненавиділи науку, | страху Господнього не прийняли,

30.поради моєї не бажали, | знехтували всі мої докори, —

31.тому плоди своїх учинків їстимуть, | наситяться задумами своїми.

32.Бо відступництво невігласів їх убиває, | і безтурботність дурнів губить їх.

33.Хто ж слухає мене, той житиме безпечно, | і буде спокійний, не боявшися лиха».

 

 

2.Плоди мудрости.

1.Мій сину! коли ти мої слова приймеш | і мої заповіді заховаєш у себе,

2.вухом твоїм уважаючи на мудрість, | схиляючи до правди твоє серце,

3.о так, коли ти розум зватимеш до себе, | з закликом звернешся до розсудку,

4.коли шукатимеш його, як срібла, | коли розшукуватимеш його, як схований скарб,

5.тоді ти збагнеш острах Господній, | тоді знайдеш пізнання Бога.

6.Господь бо дає мудрість, | і з його уст виходить знання й розсудливість.

7.Він для праведних зберігає допомогу; | він щит для тих, що ходять чесно.

8.Він стежки правоти пильнує, | він береже дорогу своїх вірних.

9.Тоді ти зрозумієш правду й справедливість, | прямодушність і всяку путь добру,

10.бо мудрість увійде в твоє серце, | знання буде відрадою душі твоєї.

11.Обачність буде сторожити над тобою, | і розум тебе берегтиме,

12.щоб від путі лихої тебе врятувати, | від чоловіка з розбещеним язиком,

13.від тих, що праві стежки покидають, | щоб темними дорогами ходити;

14.від тих, що раді зло чинити | й що кохаються в розбещеності зіпсуття,

15.яких стежки криві, | і які дорогами своїми крутять;

16.та щоб урятувати тебе від чужої жінки, | від незнаної з облесними словами,

17.що друга своїх молодощів занехаяла, | і що Божий союз забула,

18.бо її дім доводить до смерти, | її стежки до Тіней.

19.Ніхто з тих, що до неї йде, більш не повернеться, | ані не досягне стежки життя.

20.Тож ходитимеш дорогою добрих, | держатимешся стежок людей справедливих,

21.бо праведні заселять землю | і бездоганні будуть на ній жити;

22.лукаві ж будуть стерті з землі, | невірні будуть викорінені з неї.

 

 

3.Вказівки юнакові 1-12; ціна мудрости 12-20; забезпечення праведника 21-26; старання про ближнього 27-35.

1.Мій сину! не забувай мого навчання; | нехай твоє серце береже мої накази,

2.бо вони тобі причинять довголіття, | роки життя й спокою.

3.Нехай доброта й вірність тебе не покидають, | прив’яжи їх собі на шию, | напиши їх на таблиці серця.

4.Тим знайдеш ласку й доброзичливість | в Божих очах і в людських.

5.Звірся на Господа всім твоїм серцем, | не покладайсь на власний розум.

6.У всіх твоїх путях думай про нього | і він твої стежки вирівняє.

7.Не гадай собі, що ти мудрий, | бійся Господа і від зла ухиляйся,

8.і це буде здоров’ям для твого тіла, | й оновою для костей твоїх.

9.Шануй Господа тим, що ти маєш, | та первоплодами всіх твоїх прибутків,

10.і твої клуні будуть ущерть повні, | твої винотоки вируватимуть молодим вином.

11.Не легковаж Господнього докору, о мій сину, | і не ухиляйся, коли він карає.

12.Кого Бог любить, того й картає, | як батько улюбленого сина.

13.Щасливий чоловік, що знайшов мудрість, | людина, що розум придбала,

14.бо її придбання ліпше від придбання срібла, | і понад золото такий прибуток.

15.Вона дорожча від перлів, | ніщо з того, що бажаєш, не зрівняється з нею.

16.Вік довгий у її правиці, | і в лівиці — багатство й слава.

17.Шляхи її — шляхи відради, | всі її стежки — мирні.

18.Вона дерево життя для тих, хто її держиться, | щасливий, хто її вхопився.

19.Господь мудрістю заснував землю, | він розумом утвердив небо.

20.Його знанням розсілися глибини, | і хмари скрапують росою.

21.Мій сину! Бережи розум і обачність; | нехай не зникають з-перед очей у тебе,

22.і вони будуть життям душі твоєї, | окрасою твоєї шиї.

23.Тоді ходитимеш безпечно дорогою твоєю, | і нога твоя не спотикнеться.

24.Коли сідатимеш, нічого не будеш боятися, | коли лягатимеш, сон твій буде солодкий.

25.Не бійся ні переляку раптового, | ані напасти злих, коли нагряне,

26.бо Господь буде безпекою твоєю | і збереже ногу твою від пастки.

27.Не затримуй добра від того, кому воно належить, | коли рука твоя здоліє це зробити.

28.Не кажи ближньому: «Йди геть, потім прийдеш, | дам узавтра», — коли є у тебе щось.

29.Не куй зла на твого ближнього, | коли він з тобою перебуває в довір’ї.

30.Не сварися з чоловіком без причини, | якщо він тобі зла не заподіяв.

31.Насильникові не завидуй, | не наслідуй його поведінки,

32.бо розбещений для Господа осоружний, | з праведниками ж його дружба.

33.Прокляття Господа в домі злого, | а житло праведника він благословляє.

34.З насмішників Господь сміється, | покірним дає ласку.

35.Мудрі беруть у насліддя славу, | доля безумних — ганьба.

 

 

4.Батьківське навчання.

1.Слухайте, діти, батьківське навчання, | і зважайте, щоб розуму набрались,

2.бо я даю вам добру науку; | навчання мого не покидайте.

3.Бо й я був сином у мого батька, | ніжним та любим в очах моєї неньки.

4.Він учив і говорив до мене: | Нехай твоє серце держить мої слова твердо; | пильнуй мої накази, то й будеш жити.

5.Набирайсь мудрости, розуму набирайся, | не забувай, не відхиляйсь від слів моїх уст.

6.Не покидай її, і вона буде тебе зберігати; | люби її, і вона буде тебе охороняти.

7.Початок мудрости: здобувай мудрість! | Усім твоїм маєтком здобувай розум.

8.Цінуй її високо, й вона тебе підійме, | вона тебе прославить, коли ти її обіймеш;

9.вона тобі на голову вінець слави покладе | і пишною короною тебе прикрасить.

10.Слухай, мій сину, і сприймай мої вискази, | й років життя твого буде багато.

11.Дороги мудрости тебе навчаю, | веду тебе по стежках простих.

12.Коли ходитимеш, крокам твоїм не буде тісно, | а побіжиш — не спотикнешся.

13.Держись науки, її не занедбуй; | пильнуй її, вона бо життя твоє.

14.Не ходи стежкою безбожних, | і не простуй дорогою ледачих.

15.Ухиляйсь від неї, не ходи нею, | зверни із неї та й далі йди.

16.Вони бо й не заснуть, як зла не вчинять; | і сон їх покидає, як не підставлять комусь ногу;

17.вони бо їдять хліб злочинства | і п’ють вино насильства.

18.Дорога ж праведних, як світло зірниці, | що світить дедалі ясніше, поки день не стане повний.

19.Путь безбожників неначе темрява теменна; | вони не відають, об що спіткнуться.

20.Мій сину! слухай слова мої уважно, | нахили вухо до моїх глаголів.

21.Нехай вони не відходять з-перед очей у тебе, | сховай їх в осерді твого серця,

22.вони бо життя тому, хто їх знайде, | і здоров’я для всього його тіла.

23.Більш ніж щось інше пильнуй своє серце, | бо з нього б’ють життя джерела.

24.Відкинь лукавство уст від себе, | і губ неправду віддали від себе.

25.Очі твої нехай дивляться просто, | вії твої нехай зорять перед тобою.

26.Вирівняй стежку для ноги твоєї, | нехай усі твої дороги будуть прості.

27.Не збочуй ні праворуч, ні ліворуч; | відверни ногу твою від зла.

 

 

5.Облудні чари перелюбки 1-6; небезпеки чужоложства 7-14; радощі подружньої любови 15-20; Бог усевидючий 21-23.

1.Мій сину! слухай уважно мудрости моєї, | прихили ухо твоє до розуму мого:

2.щоб ти зберіг собі розсудок, | і щоб наука уста твої зберегла.

3.Бо мед із уст чужої жінки капає, | і бесіда її масніша від олії,

4.але скін її гіркий, немов полин, | і гострий, наче меч двосічний.

5.Ноги її низходять до смерти, | кроки її простують до Шеолу.

6.Стежки життя вона не знає; | хода її непевна, їй до того байдуже.

7.Отож, сину мій, слухай мене, | не відступай від слова уст моїх.

8.Відсторони твою дорогу геть від неї, | не наближайсь до дверей її дому,

9.щоб не довелось віддати іншим твою славу, | а твоїх літ — людям немилосердним;

10.щоб не наживалися твоїм добром чужинці, | щоб труди твої не переходили в чужий дім,

11.щоб не стогнав ти по тому, | як тіло твоє і твоя плоть змарніють,

12.щоб не казав: «Чом же я науку ненавидів, | серце моє погордувало докором?

13.Я голосу вчителів моїх не слухав, | і до наставників моїх не нахиляв я вуха.

14.Я мало не потрапив у крайнє лихо | поміж зборищем-громадою!»

15.Пий воду з твого водозбору, | воду, що б’є із власної криниці.

16.Чому б твої джерела мали розливатися навколо, | твої потоки по майданах?

17.Нехай будуть тобі одному, | а не чужим разом з тобою.

18.Нехай живець твій буде благословенний, | втішайся дружиною твоєї юности.

19.Премила лань! Люба сарна! | Нехай її чари упоюють тебе повсякчас, | у любощах її стало кохайся!

20.Для чого тобі, сину, захоплюватися чужою, | до грудей сторонньої горнутись?

21.Дороги людські в Господа перед очима, | і він вирівнює всі стежки їхні.

22.Злого ловлять власні переступи, | у пута власного гріха він потрапляє.

23.Він помирає з-за браку науки, | з-за своєї надмірної глупоти він блукає.

 

 

6.Обережність при запоруках 1-5; ледачий та мурашка 6-11: лукавий 12-15: що Богові осоружне 16-19; чужоложство 20-35.

1.Мій сину! Коли за ближнього ти поручився, | коли дав руку твою за чужого,

2.коли зв’язав себе словами уст своїх, | коли піймавсь словами уст власних,

3.вчини, мій сину, ось що, і звільнишся, | бо ти попався в руки ближньому твоєму: | — іди, смирися, наполягай на твого ближнього;

4.не дай очам твоїм ні сну, | ні дрімоти твоїм повікам.

5.Звільнись, неначе сарна з рук (мисливця) | і немов та птиця з сильця.

6.Іди, ледащо, до мурашки; | приглянься до її звичаїв, будь розумним.

7.Нема в неї ні начальства, | ні назирателя, ані вождя, —

8.і літом вона хліб собі готує, | у жнива збирає корм свій.

9.Докіль лежатимеш, лінивче | коли ти встанеш зо сну свого?

10.Не довго будеш спати, не довго й куняти, | не довго будеш, розлігшися, згортати руки,

11.і злидні, наче волоцюга, прийдуть на тебе; | і недостача, мов муж збройний.

12.Людина розбещена, чоловік безбожний | — ходить з неправдивими устами,

13.мружить очі, совгає ногами, | подає знаки своїми пальцями.

14.З лихими думами на серці | він увесь час зло кує, сіє розбрат.

15.Тому на нього нагло надійде погибель, | він вмить буде розбитий, без рятунку.

16.Є шість речей, що Господеві огидні, ба й сім, що для душі його осоружні:

17.горді очі, язик брехливий, | руки, що кров безвинну проливають,

18.серце, що кує лихі задуми, | ноги, що біжать до зла швидко,

19.фальшивий свідок, що дихає брехнею, | та той, що між братами сіє чвари.

20.Пильнуй, мій сину, заповіді батька твого, | не відкидай навчання матері твоєї.

21.Прив’яжи собі до серця їх, назавжди, | повісь собі на шию.

22.Бо заповідь — то світильник, а навчання — світло; | повчальні докори — дорога життя.

23.Коли ходитимеш, вона буде тебе водити, | як ляжеш, буде чатувати над тобою, | а як пробудишся, буде з тобою розмовляти,

24.щоб зберегти тебе від злої жінки, | та від облесливости язика чужої.

25.Не пожадай у твоїм серці її вроди, | і не давай себе звести її морганням,

26.бо задля повії можна зубожіти до куска хліба, | тим часом, як замужня на дороге життя полює.

27.Чи ж можна в пазуху вогню набрати | так, щоб одежа не згоріла?

28.Або чи можна по жару ходити | так, щоб не опеклися ноги?

29.Отак воно з тим, хто до дружини ближнього вчащає: | хто б її не торкнувся, не буде той безвинним.

30.До злодія не ставляться з презирством, | якщо вкрав, щоб попоїсти, коли був голодний.

31.Та як упіймають, усемеро заплатить; | усе, що має в хаті, мусить він віддати.

32.Хто перелюбствує, тому ума бракує; | сам себе губить, хто це чинить.

33.Він стусанів і ганьби набереться, | сором його не зітреться ніколи.

34.Бо ревнощі запалять лютість у серці мужа, | і він не пощадить у день помсти.

35.Ніякого він викупу не прийме, | нічим не вдовольниться, хоча б і як ти помножив дари.

 

 

7.Батьківське навчання 1-5; недосвідчений юнак 6-27.

1.Мій сину! Зберігай мої слова, | заповіді мої сховай у себе.

2.Додержуй мої заповіді, — і будеш жити, | — і мою науку, як твоїх очей зіницю.

3.Собі до пальців їх прив’яжи | та напиши їх на таблиці серця свого.

4.Скажи до мудрости: «Ти сестра моя», | а розум назви другом,

5.щоб він зберіг тебе від чужої жінки, | від незнайомої з звабливими словами.

6.Раз якось, коли через вікно мого дому, | крізь ґрати я дивився,

7.побачив я посеред простодушних, | помітив я між хлопцями юнака безумного.

8.Він проходив вулицею коло її закутка, | і простував дорогою до її дому,

9.присмерком, вечірньою порою, | у глупу ніч та в темряві, —

10.аж ось назустріч йому жінка, | одягнена, немов повія, хитра серцем.

11.Вона — пристрасна й нахабна, | ноги її не посидять у хаті.

12.То на вулиці, то на майданах, | на всіх розпуттях у засідку сідає.

13.Вона хапає його та цілує, | і безлично до нього каже:

14.«Мала принести мирні жертви, | сьогодні я мої обітниці сповнила.

15.Тому й вийшла я тобі назустріч, | тебе шукати — та знайшла тебе я.

16.Постелю мою я прибрала килимами, | тонку єгипетську тканину розстелила.

17.Поприскала я ліжко моє | міррою, алое, цинамоном.

18.Ходи лишень, упийся до ранку пестощами, | та насолодимось любов’ю,

19.бо мужа нема дома, | вибравсь у далекую дорогу.

20.Сакву грошей забрав з собою; | як місяць буде у повні, повернеться він додому.»

21.Зводить вона його своїм щедрим щебетанням, | зводить його солодкими словами.

22.І він умить за нею тягне, | немов віл, що йде під обух, | немов олень, що в сильце вскочив,

23.покіль стріла його печінки не прошиє, | немов та пташка, що сама летить у сітку, | не знаючи, що йдеться про її погибель.

24.Слухай тепер мене, мій сину, | вважай на слова уст моїх.

25.Нехай твоє серце до її доріг не хилиться, | не блукай її стежками;

26.бо багатьох вона на смерть поранила, | і найсильніші всі жертвою її упали.

27.Дім її — дорога до Шеолу, | вона веде вниз до покоїв смерти.

 

 

8.Заклик мудрости 1-11; мудрість сама про себе 12-21; творча мудрість 22-36.

1.Хіба мудрість не кличе, | розум не здійма свій голос?

2.На верху горбів при дорозі, | стає вона й на розпуттях.

3.Коло воріт, при вході в місто, | при вході в двері вона голосно гукає:

4.«Це вас я кличу, люди; | до синів людських мій голос.

5.О простодушні, обачности навчайтесь, | і ви, безглузді, ума набирайтесь!

6.Слухайте, бо я про важливе говоритиму, | і з уст моїх вийдуть слова правдиві.

7.Уста мої виповідають правду, | і зло моїм устам огидне.

8.Всі слова уст моїх правдиві, | нема нічого в них нещирого, кривого.

9.Всі вони ясні тому, хто їх розуміє, | і слушні тому, хто придбав знання.

10.Прийміть мою науку, а не срібло, | і радше знання, ніж золото добірне,

11.бо мудрість ліпша понад перли; | ніщо дорогоцінне не зрівняється з нею.

12.Я мудрість, з обачністю я перебуваю; | я посідаю знання розважливе.

13.Страх Господній то ненависть до зла. | Пиху та гордість, лиху поведінку | й уста нещирі я ненавиджу.

14.У мене рада й помисл; | я — розум, у мене сила.

15.Мною царі царюють | і князі встановляють право.

16.Мною старшини правлять, | вельможі судять усю землю.

17.Я люблю тих, які мене люблять; | хто шукає мене пильно, той знаходить.

18.Багатство й слава в мене, | постійні блага й справедливість.

19.Плоди мої ліпші від золота, від щирого золота; | прибуток мій — над срібло добірне.

20.Я ходжу путями правди, | стежками права,

21.щоб дати блага тим, які мене люблять, | щоб наповнились їхні скарбниці.

22.Господь створив мене почином путі своєї, | першою з його чинів споконвічних.

23.Я настановлена була від віку, | від початку, раніше, ніж земля постала;

24.коли не було ще безодень, я народилась, | коли не було ще джерел багатоводних.

25.Перед тим, як були засновані гори, | раніше від пагорбів я народилась;

26.тоді, як він не створив був ще ні землі, ні степу, | ні первнів пилу світового.

27.Як він укріпляв небо, я там була; | як він рисував круг поверх безодні,

28.як він згущав угорі хмари, | як установляв бездонні джерела,

29.як призначав край морю, | щоб води з його берегів не виступали, | як закладав підвалини землі, —

30.я була при ньому, при роботі, | я була його втіхою щоденно, | усміхалась перед ним повсякчасно,

31.гралась на його земному крузі, | моя бо втіха: бути з людськими синами.

32.Отож, тепер, діти мої, слухайте мене: | щасливі тії, що дороги мої пильнують!

33.Слухайте науки й будьте мудрі, | не гордуйте нею.

34.Щасливий чоловік, що мене слухає, | що день-у-день біля дверей моїх чуває, | біля моїх одвірків стоїть на сторожі!

35.Бо хто мене знаходить, той життя знаходить | й осягає від Господа ласку.

36.Кому ж мене бракує, той свою душу кривдить; | всі мої ненависники — смерть полюбляють.»

 

 

9.Бенкет мудрости 1-6; проти глузливця 7-12; бенкет дурноти 13-18.

1.Мудрість собі будинок збудувала | і витесала сім стовпів до нього.

2.Забила свої жертви, вина свого налила | і стіл свій теж приготувала.

3.Послала своїх служниць, щоб оповістити, | по щонайвищих закутках у місті:

4.Хто простодушний, нехай сюди заверне, | безумному ж вона сказала:

5.«Ходіте, мій хліб їжте, | і вино, що я приготувала, пийте;

6.киньте безумство — й житимете, | ходіть дорогою розуму.»

7.Хто хоче кепкуна наставляти, напитає собі неславу, | а сором — хто докоряє грішникові.

8.Не докоряй кепкунові, а то він тебе зненавидить; | докоряй мудрому, — він тебе полюбить.

9.Дай мудрому пораду, він стане ще мудрішим; | навчи праведника, і він знання побільшить.

10.Початок мудрости — острах Господній; | спізнання Всесвятого — розум.

11.Бо мною продовжиться вік твій, | роки життя твого причиняться.

12.Коли ти мудрий, мудрий для себе; | коли ж насмішник, сам один нестимеш наслідки того.

13.Дурнота — пустотлива, | недбала, не відає нічого.

14.Сидить біля дверей свого будинку, | на троні, на висотах у місті,

15.щоб кликати перехожих; | що дорогою собі простують.

16.«Хто невіглас, нехай сюди заверне», | а безумному вона каже:

17.«Вода украдена солодка, | і смачний хліб схований!»

18.А він і не знає, що там тіні | і що її гості в самій глибині Шеолу.

 

 

10.Приповідки Соломона про мудрого й дурного, про чесноти й пороки від 10 до 22 глави, 16 стиха.

1.Розумний син звеселяє батька; | а син безумний — горе матері своєї.

2.Скарби, неправдою набуті, не дають користи; | справедливість від смерти рятує.

3.Господь не дасть праведникові голодувати; | жадливість злих він геть відкине.

4.Рука ледача робить бідним; | збагачує — рука старанних.

5.Розумний чоловік збирає літом; | син безсоромний спить у жнива.

6.Благословення над головою праведника; | уста безбожних таять насильство.

7.Пам’ять праведника буде благословенна, | ім’я ж безбожника струхлявіє.

8.Мудрий серцем приймає заповіді, | а безумний балакун близький погибелі.

9.Хто чесно ходить, той ходить безпечно; | хто крутить дорогою, той упіймається.

10.Хто мружить очі, завдає прикрости, | хто ж докоряє увічі, той творить мир.

11.Уста праведного — джерело життя, | уста ж безбожного таять насильство.

12.Ненависть сварки роздуває, | а любов гріхи всі покриває.

13.В устах розумного перебуває мудрість, | — києм же по спині недоумка.

14.Мудрі збирають знання, | уста ж дурного — близька погибель.

15.Майно багатого — його фортеця | нещастя бідних — їхні злидні.

16.Праця праведного йде на прожиток, | безбожного заробіток — на погибель.

17.Стежка життя — берегти науку; | хто відкидає картання, — ходить манівцями.

18.Уста правдиві ненависть закривають; | хто розсіває обмову, той дурний.

19.В багатомовності гріха не бракуватиме; | хто стримує язик, той розумний.

20.Язик праведника — добірне срібло, | серце ж безбожних — низької вартости.

21.Уста праведного багатьох годують, | а дурні через брак розуму вмирають.

22.Господнє благословення саме збагачує, | як не збагачує жадна праця.

23.Чинити зло — для безумного неначе забава; | розумній же людині — мудрість.

24.Чого боїться злий те й спадає на нього; | бажання праведних здійсниться.

25.Як буря понесеться, безбожний щезне; | а в праведного довічна основа.

26.Що зубам оцет і очам дим, | те ледачий тим, які його посилають.

27.Господній острах днів додає, | літа ж безбожних скоротяться.

28.Надія праведних — радість, | а сподівання лихих — погубне.

29.Господня путь для праведника кріпость, | погибель тим, хто чинить зло.

30.Повіки праведник не похитнеться, | безбожники ж не населюватимуть землю.

31.Уста праведника породжують мудрість, | язик розпусний буде відтятий.

32.З уст праведного тече ласка; | з уст грішників — розпуста.

 

 

11.Приповідки Соломона про мудрого й дурного, про чесноти й пороки від 10 до 22 глави, 16 стиха.

1.Вага фальшива — для Господа гидка, | а вірні важки йому угодні.

2.Як прийде гордість, прийде й ганьба, | з покірливими ж — мудрість.

3.Досконалість праведних вестиме їх, | зрадливих погубить їхнє лукавство.

4.Багатство в день гніву — без користи, | від смерти рятує справедливість.

5.Справедливість чесного вирівнює йому дорогу; | безбожний із-за своєї безбожности гине.

6.Справедливість праведних їх рятує, | підступні заплутаються у власній злобі.

7.Умре безбожний, загине і його надія; | сподівання сильних змарнується.

8.Праведник з біди спасеться, | замість нього ж влетить у неї безбожник.

9.Устами нечестивий губить свого ближнього; | праведники своїм знанням спасуться.

10.Як праведним щастить, радіє місто; | як гинуть грішники, веселі крики лунають.

11.Благословенням праведників місто йде угору, | устами грішників — занепадає.

12.Хто гордує ближнім, той недоумок; | розумний чоловік мовчить.

13.Обмовник таємницю виявляє, | а вірний чоловік справу приховує.

14.Де нема розумного управління; народ занепадає; | а де багато дорадників, там справи стоять добре.

15.Біду на себе накликає, хто ручиться за чужого; | а хто поруку уникає, той безпечний.

16.Ласкава жінка славу здобуває; | трудящі приходять до багатства.

17.Чоловік милосердний творить добро собі самому, | жорстокий мучить власне тіло.

18.Безбожник заробляє платню обманливу; | хто ж сіє правду, той має певну нагороду.

19.Постійна справедливість до життя прямує; | хто ж гониться за злом, той гониться за смертю.

20.Огидні для Господа лукаві серцем, | та любі йому ті, хто ходять бездоганно.

21.Можна ручитися, що безбожник не уникне кари; | потомство ж праведних спасеться.

22.Що у свинячім рилі золота каблучка, | те гарна жінка, якій бракує глузду.

23.Бажання праведних — тільки добро, | сподівання безбожних — гнів.

24.Той сипле щедро, і йому ще прибуває, | а той скупий надміру і убожіє.

25.Душа, що благо діє, розбагатіє; | хто зрошує, той теж буде зрошений.

26.Хто хліб ховає, того клястимуть люди; | хто ж його продає, на голову тому — благословення.

27.Хто добра шукає, той знаходить ласку; | а хто шукає лиха, над тим воно сходить.

28.Хто на багатство покладається, той упаде; | а праведні, як листя, будуть зеленіти.

29.Хто держить дім свій у безладді, успадкує вітер; | і дурень буде рабом мудрого.

30.Плід праведного — дерево життя, | а мудрий здобуває душі.

31.Коли праведник матиме на землі відплату, | скільки ж більше — злий та грішник!

 

 

12.Приповідки Соломона про мудрого й дурного, про чесноти й пороки від 10 до 22 глави, 16 стиха.

1.Хто любить навчання, той знання любить, | хто ж ненавидить картання, той безглуздий.

2.Добрий отримає від Господа, | а чоловіка лукавого він осудить.

3.Ніхто не може злобою скріпитись, | а корінь праведних не захитається.

4.Цнотлива жінка — вінець для свого чоловіка, | а безсоромна — немов гниль у його кістках.

5.Наміри справедливих — правда; | каверзи злих — обман.

6.Слова безбожних — засідки криваві, | а уста праведних спасуть їх самих.

7.Повалено на землю злих, і їх більше немає, | дім праведних же остоїться.

8.Який у чоловіка розум, так його й цінять, | а криводушний буде в погорді.

9.Ліпше бути простим і працювати на себе, | ніж бути хвальком і не мати хліба.

10.Праведний про життя своєї худоби дбає, | а серце лихих — жорстоке.

11.Хто обробляє своє поле, той буде ситий хлібом, | а хто за марнощами вганяє, той розуму не має.

12.Безбожний зазіхає на здобич лихих, | а корінь праведних тримається твердо.

13.Злий попадає в петлю з-за своїх губів, | а праведник із біди виходить.

14.Із плодів уст своїх насититься добром людина; | за вчинками рук людини буде й нагорода.

15.Дурному шлях його здається простим, | та мудрий — слухає поради.

16.Дурний притьмом свою досаду виявляє; | розсудливий приховує ганьбу.

17.Хто звістує правду — чинить справедливість; | ложний свідок — ошуканство.

18.Є такі, що словами, мов мечем, прошивають, | а язик мудрих гоїть.

19.Уста правдиві повіки перебувають; | язик брехливий — на хвилину.

20.Шахрайство в серці тих, що лихо замишляють; | радість — хто рає мир.

21.Праведному ніякої біди не буде, | а злі нещастям повняться.

22.Осоружні Господеві уста брехливі; | хто чинить правду, той йому вгодний.

23.Розумний чоловік приховує знання, | а серце дурних проголошує дурноту.

24.Рука трудящих пануватиме, | лінива — платитиме дань.

25.Журба гнобить серце людини, | а добре слово її звеселяє.

26.Друг праведника вивищує; | дорога злих на манівці їх зводить.

27.Лінивий не спече влову; | найвищий скарб людини — пильність.

28.На стежці справедливости — життя; | крива дорога веде до смерти.

 

 

13.Приповідки Соломона про мудрого й дурного, про чесноти й пороки від 10 до 22 глави, 16 стиха.

1.Мудрий син любить науку, | насмішник не слухає напоумлення.

2.Із плоду уст своїх людина добро їстиме; | жадання зрадників — насильство.

3.Хто стереже свої уста, той зберігає свою душу; | хто ж свого рота невгамовно роззявляє, тому погибель

4.Душа лінивого жадає, та нічогісінько не має; | душа ж трудящих насититься.

5.Праведник слова брехливі ненавидить, | а злий поводиться безсоромно й ганебно.

6.Безвинного в путях пильнує правда; | грішника губить злоба.

7.Той вдає багатого, хоч нічогісінько не має, | а той бідного вдає, хоч він і пребагатий.

8.Викуп життя людини — її багатство; | бідний же загроженим не почувається.

9.Світло праведних звеселить, | а свічка злих погасне.

10.Гордість доводить до сварки, | а мудрість із тими, хто слухає пораду.

11.Майно, швидко нажите, пропадає; | а хто збирає поволі, той багатіє.

12.Відсунута надія — мука серця; | а здійснене бажання — дерево життя.

13.Хто словом нехтує, сам собі шкодить; | хто ж заповідь шанує, той матиме заплату.

14.Наука мудрого — джерело життя, | щоб спастися від сітей смерти.

15.Добрий розум приносить ласку, | дорога ж віроломних шорстка.

16.Кожен розумний чинить розважно, | а дурний виставляє дурноту напоказ.

17.Злий посланець у біду кидає, | а вірний вістун лікує.

18.Злидні та сором, хто науку відкидає; | а хто приймає напоумлення, той у пошані.

19.Як здійсниться бажання, душа радіє; | від зла відвертатись — то для дурних осоружно.

20.Хто ходить з мудрими, сам стає мудрим; | а хто приятелює з дурним, — той зледачіє.

21.Грішних переслідує нещастя, | а добро — нагорода праведним.

22.Добрий свою спадщину онукам залишає, | а майно грішника для праведника бережеться.

23.Цілина бідних родить багато збіжжя; | за браком правосуддя не один гине.

24.Хто щадить різки, ненавидить сина; | хто ж його любить, той завчасу карає.

25.Праведний їсть собі досхочу, | а живіт злих терпітиме нестачу.

 

 

14.Приповідки Соломона про мудрого й дурного, про чесноти й пороки від 10 до 22 глави, 16 стиха.

1.Мудрість будує свій будинок, | а дурнота його руйнує власними руками.

2.Хто ходить просто, Господа боїться; | чиї ж криві дороги, той ним гордує.

3.В устах дурного — бич гордині; | а губи мудрих їх оберігають.

4.Де волів немає, там порожні ясла; | де бики сильні, там урожай великий.

5.Правдивий свідок неправди не говорить; | фальшивий свідок брехнями дихає.

6.Шукає мудрости насмішник, та даремно, | а для розумного знання річ легка.

7.Йди геть від дурня, | бо тії не знайдеш уст розумних.

8.Мудрість розумного — свою дорогу знати; | безумство глупих — обман.

9.Дурний з гріха сміється; | між праведними існує ласка.

10.Серце знає своє горе, | а в радощі його чужому не втручатись.

11.Дім лихих розпадеться, | а намет праведних процвітатиме.

12.Є дорога, що людині здається проста, | але кінець її — шлях смерти.

13.Навіть від сміху болить серце, | і кінцем радощів буває смуток.

14.Нестале серце насититься заходами своїми, | людина добра — вчинками своїми.

15.Простодушний іме віри кожному слову; | розумний уважає на свої кроки.

16.Мудрий боїться й відвертається від зла, | а дурний зухвалий у своїй самовпевненості.

17.Запальна людина робить дурниці, | розважливий — зносить усе.

18.Простаки наслідують дурноту, | розумні ж увінчаються знанням.

19.Ледачі перед добрими вклоняться, | а безбожні перед праведних дверима.

20.Бідний навіть сусідові нелюбий, | в багатого ж є сила друзів.

21.Грішить той, хто гордує ближнім; | щасливий той, хто жалує вбогих.

22.Чи ж не збочують тії, що замишляють лихо? | Милість і правда тим, хто добро замишляє.

23.Кожна праця приносить користь; | пуста балаканина — голод.

24.Вінець мудрих — їхній хист; | корона дурних — безглуздя.

25.Вірний свідок рятує душі: | хто дихає брехнею, той — облуда.

26.В Господнім страсі — міцне довір’я людини, | і її діти матимуть притулок.

27.Господній острах — джерело життя, | щоб уникати сітей смерти.

28.У безлічі народу — царя слава; | у нестачі людей — руїна князя.

29.Хто терпеливий, той великий розум має; | а хто на гнів запальний, виявляє дурноту.

30.Лагідне серце — життя для тіла, | а заздрість гризе кістки.

31.Хто гнітить убогого, той Творця його зневажає, | а почитає той, хто жалує бідного.

32.Злого валить на землю його власна злоба, | а праведник у своїй чесності знайде притулок.

33.У серці розумного мудрість покоїться, | а між дурними її не видно.

34.Справедливість підносить народ угору, | а гріх — сором народів.

35.Царська прихильність — розумному слузі; | гнів його на того, що йому сором коїть.

 

 

15.Приповідки Соломона про мудрого й дурного, про чесноти й пороки від 10 до 22 глави, 16 стиха.

1.Лагідна відповідь гасить гнів, | дражливе слово викликає лютощі.

2.Язик мудрих точить знання, | уста дурних мелють дурниці.

3.На кожнім місці Господні очі | стежать за злими та добрими.

4.Язик лагідний — дерево життя, | лукавий — пригноблює душу.

5.Дурний нехтує навчанням свого батька, | а хто на картання зважає, стає мудрим.

6.У домі праведного — добра повно, | у прибутках лихого — саме безладдя.

7.Мудрих уста поширюють науку, | не так бо — серце безумних.

8.Жертва злих — гидота Господеві; | молитва ж праведних йому угодна.

9.Огидна Господеві дорога злого; | того ж, що по правді ходить, він любить.

10.Сувора кара тим, хто зо стежки збочує; | хто ненавидить напоумлення, той загине.

11.Шеол і Аваддон перед Господом (відкриті); | тим більше — серця синів людських.

12.Глузовник не любить тих, що його картають; | до мудрих він не піде.

13.Веселе серце звеселяє обличчя; | а як журба на серці, то й душа ниє.

14.Розумне серце шукає знання, | уста ж безумних живляться дурнотою.

15.Усі дні погані в сумного, | веселе ж серце завжди бенкетує.

16.Ліпше трохи в Господньому страсі, | аніж великі скарби у тривозі.

17.Ліпше миска капусти, та з любов’ю, | ніж віл годований, та з ненавистю.

18.Гаряча людина здіймає сварку, | а лагідна втихомирює незгоду.

19.Лінивого дорога немов устелена терням, | а стежка праведних гладенька.

20.Розумний син веселить батька, | дурний же матір свою зневажає.

21.Дурнота — радість безглуздому; | розумний чоловік іде шляхом просто.

22.Без міркування задуми не таланять, | а як порадників багато — щастять.

23.Людина рада відповіді своїх уст, | і яке любе слово, сказане доречі!

24.Стежка життя веде мудрого вгору, | щоб ухилитись від Шеолу долі.

25.Господь розвалить дім гордих | й утвердить межу вдовиці.

26.Огидні Господеві задуми погані, | слова ж чисті — приємні.

27.Хто жадібний наживи, той руйнує дім свій; | а хто гостинці ненавидить, той буде жити.

28.Серце праведного обдумує, що має відповісти; | а уста злих зло виливають.

29.Господь від лихих далеко, | молитву ж праведних вислуховує.

30.Ласкавий погляд веселить серце; | добра новина підкріпляє тіло.

31.Вухо, що слухає спасенного картання, | посеред розумних перебуває.

32.Хто напоумлення відкидає, свою душу зневажає; | а хто на навчання зважає, той глузду набуває.

33.Острах Господній — мудрости навчання; | славу випереджує — покора.

 

 

16.Приповідки Соломона про мудрого й дурного, про чесноти й пороки від 10 до 22 глави, 16 стиха.

1.Людина робить задуми в серці, | але від Господа — відповідь язика.

2.Усі дороги людини чисті в очах власних, | Господь же розцінює духа.

3.Здайся на Господа у твоїх справах, | і задуми твої здійсняться.

4.Усе зробив Господь для власної мети, | ба навіть грішника — на день лиха.

5.Осоружний Господеві — кожен гордий серцем; | такий напевне кари не уникне.

6.Милосердям і правдою покутується гріх, | а острахом Господнім ухиляється зло.

7.Коли вчинки людини Господеві милі, | то він і ворогів його мирить з ним.

8.Ліпше трохи з правдою, | ніж з кривдою прибутки великі.

9.Серце людське обмірковує дорогу, | та Господь управляє його кроком.

10.В царя на устах — вирок; | на суді уста його не помиляться.

11.Вага й терези належать Господеві: | всі важки в мішку — його робота.

12.Огидно для царів зло чинити, | бо правдою стоїть престол їхній твердо.

13.Уста правдиві цареві довподоби; | він любить того, хто говорить правду.

14.Шал царський — вістун смерти, | та мудрий чоловік його утихомирить.

15.В ясному обличчі царя — життя; | і його ласка, немов дощ весняний.

16.Ліпше, ніж золото, придбати мудрість; | краще набути розум, аніж срібло.

17.Путь праведних — від зла відступити; | душу свою збереже, хто на путь свою вважає.

18.Погибелі передує гординя, | падінню ж — бундючний дух.

19.Ліпше бути тихим із смиренними, | ніде з гордими ділити здобич.

20.Хто вважає на слово, той знаходить добро; | хто покладається на Господа, той щасливий.

21.Розумним назвуть того, хто мудрий серцем; | ласкавість уст дає наука.

22.Розум — джерело життя тим, хто його має, | а дурнота — безумних кара.

23.Серце мудрого його уста навчає, | і губам його додає знання.

24.Приємна мова — стільник меду, | солодощі для душі, і лік для тіла.

25.Бувають путі, що здаються простими, | але кінець їх — дорога смерти.

26.Голод працівника працює для нього; | бо його рот примушує до того.

27.Негідник коїть лихо, | і на губах у нього мов вогонь гарячий.

28.Лукавий чоловік сіє незгоду, | а донощик приятелів розділює.

29.Насильник зводить сусіда свого, | і веде його на путь недобру.

30.Хто мружить очі, той хитрощі має на думці; | а хто закусує губи, той зла накоїв.

31.Сиве волосся — вінок чести: | його знаходять на праведній дорозі.

32.Вартніший довготерпеливий, аніж звитяжець, | і той, хто гнів опановує, ніж той, хто здобуває місто.

33.У пазуху кидають жереб, | але від Господа залежить вирок.

 

 

17.Приповідки Соломона про мудрого й дурного, про чесноти й пороки від 10 до 22 глави, 16 стиха.

1.Ліпше шматок хліба та мир до нього, | ніж хата, повна жертвенного м’яса, та незгода.

2.Розумний слуга старшує над ганебним сином, | — з братами він розділить спадщину.

3.Як горно срібло, а вогонь золото, | так Господь випробовує серце.

4.Злочинець уважний на згубну мову, | а брехун прислухається до лукавого язика.

5.Хто з бідного сміється, той його Творця зневажає; | і хто нещастю радий, той не уникне кари.

6.Вінець старих людей — сини синів; | слава ж дітей — їхні батьки.

7.Не личить дурневі наказуюча мова, | тим менше князеві — уста брехливі.

8.Гостинець — самоцвіт для того, хто його має: | куди б не обернувсь він, матиме щастя.

9.Хто провину покриває — той любови шукає; | хто ж її згадує в розмові, той друзів розділяє.

10.Більше картання проймає розумного, | аніж дурного сто ударів.

11.Лихий шукає тільки заколоту, | тож на нього посланий буде жорстокий ангел.

12.Ліпше наштовхнутись на ведмедицю, в якої відібрано ведмежат, | аніж на дурня, коли він шаліє.

13.Хто за добро злом платить, | від хати того зло не відійде.

14.Почати сварку — немов випустити воду: | покинь спір, заки зчиниться сварка.

15.І той, хто винного виправдує, і той, хто праведника обвинувачує, | обидва вони огидні Господеві.

16.Навіщо гроші в руках дурня? | Щоб мудрости купити? Таж у нього розуму нема.

17.Друг любить протягом усього часу; | він братом буде, коли спаде нещастя.

18.Не має глузду той, хто зобов’язується | і дає запоруку перед ближнім.

19.Хто любить рани, той любить сварку; | а хто нахабний, той занепаду шукає.

20.Підступне серце добра не знаходить; | язик лукавий у біду потрапляє.

21.Хто народжує дурня — собі на журбу народжує; | тим то батько дурного радощів не знає.

22.Веселе серце — ліки добрі; | а дух прибитий висушує й кості.

23.Гостинці з пазухи бере безбожний, | щоб скривити стежки правосуддя.

24.Мудрість у розумного перед очима, | дурного ж очі на край землі несуться.

25.Безумний син своєму батькові досада, | і гіркота тій, що його вродила.

26.Карати справедливого не добре, | як і бити благородного за правоту.

27.Хто в словах здержливий, той має знання, | і розумний той, у кого кров холодна.

28.І дурень, як мовчить, здається мудрим, | і розважливим, як стулить губи.

 

 

18.Приповідки Соломона про мудрого й дурного, про чесноти й пороки від 10 до 22 глави, 16 стиха.

1.Хто відокремлюється, той шукає власного бажання | й кепкує з усякої розумної поради.

2.Дурний у розумі не кохається, | він лише свій дотеп виявляє.

3.Із злом приходить і погорда, | а з ганьбою й сором.

4.Глибокі води — слова уст людини; | струмок розливний, мудрости джерельце.

5.Воно не добре — вважати на особу злого, | щоб праведника на суді скривдити.

6.Уста безумного ведуть до сварки, | і губи його викликають удари.

7.Уста безумного — його руїна; | губи його — сіть на його душу.

8.Слова донощика неначе ласощі, | які до самого споду в животі доходять.

9.Недбалий у своїй роботі | — руїнника брат рідний.

10.Ім’я Господнє — міцна башта: | праведник утече до неї — і безпечний.

11.Багатого достатки — його місто-твердиня, | і, на його думку, як стіна висока.

12.Перед погибіллю бундючиться людське серце, | а перед славою — покора.

13.Хто, не вислухавши, відповідає, | дурнота на того й сором.

14.Дух людини підтримує її в недузі, | а дух прибитий хто може перенести?

15.Серце розумного знання здобуває, | і вухо мудрих шукає науки.

16.Дарунок людини розширює йому дорогу, | і до вельмож його доводить.

17.Хто першим на суді боронить свою справу, здається праведним; | та надійде його сусід і його перевіряє.

18.Жереб закінчує спори | й вирішує між могутніми.

19.Уражений брат — немов місто-твердиня, | і чвари — немов засуви в замку.

20.Плодом уст людини наповнюється його нутро, | і він насичується здобутком губ своїх.

21.Смерть і життя — у владі язика; | хто його любить, той плоди його їстиме.

22.Хто знайшов жінку, знайшов добро велике | й від Господа одержав ласку.

23.Бідний благально говорить, | а багатий відказує жорстоко.

24.Бувають приятелі на погибель; | але буває друг від брата прихильніший.

 

 

19.Приповідки Соломона про мудрого й дурного, про чесноти й пороки від 10 до 22 глави, 16 стиха.

1.Ліпше убогий, що ходить у своїй невинності, | ніж дурний з нещирими устами.

2.Навіть горливість без знання не добра, | а хто надто поспішає — помилиться.

3.Безумність людини руйнує її долю, | та й ще на Господа вона серцем гнівається.

4.Багатство множить друзів, | а бідного покидає й друг його.

5.Фальшивий свідок не уникне кари; | хто дихає брехнею, не знайде рятунку.

6.Багато тих, що запобігають у князя ласки; | кожен друг тому, хто дає гостинці.

7.Убогим всі брати нехтують, | тим більше його друзі віддаляються від нього; | у кого забагато приятелів, матиме з цього шкоду, | так само, хто вганяється за чужими справами.

8.Хто здобуває мудрість, той любить свою душу; | хто розуму пильнує, той знайде добро.

9.Неправдомовний свідок не уникне кари; | хто дихає брехнею, той загине.

10.Не личать дурневі розкоші, | тим менше слузі — панувати над князями.

11.Розважність людини — бути повільним до гніву; | слава її — переступи забувати.

12.Гнів царський — мов рик лева, | а його милість — як роса на рослину.

13.Дурний син — батькові нещастя; | а суперечки жінчині — безупинне води накрапання.

14.Дім і достатки — то по батьках спадок, | але від Господа розумна жінка.

15.Лінивство глибокий сон наводить; | душа недбала буде голодувати.

16.Хто береже заповідь, той береже себе самого, | а хто словом нехтує, той помре.

17.Хто чинить бідному добро, той Господеві позичає, | і він йому відплатить за його добродійство.

18.Карай твого сина, покіль є надія, | але б’ючи, не бий його до смерти.

19.Вельми гнівливий прийме кару: | бо коли його хочеш рятувати, зробиш ще більше гнівливим.

20.Слухай пораду й приймай навчання, | щоб стати мудрим наостанку.

21.Багато задумів у серці людини, | але воля Господня — вона встоїться.

22.Плід людини — її милосердя; | убогий — ліпший, ніж брехун.

23.Господній острах — життєдайний: | насичений ним — в спокої перебуватиме, і лихо його не спіткає.

24.Ледачий запускає свою руку в миску, | та тяжко йому її до рота донести.

25.Коли насмішника вдариш, то й простодушний стане розумнішим; | коли розумного скартати, він набереться знання.

26.Хто обдирає батька й проганяє матір, | той син ганебний, безсоромний.

27.Кинь, сину, слухати науку, | що відводить від слів розумних.

28.Лукавий свідок глузує з правосуддя, | а уста грішників пожирають беззаконня.

29.Готові на насмішників дрюки, | і на спину дурних — удари.

 

 

20.Приповідки Соломона про мудрого й дурного, про чесноти й пороки від 10 до 22 глави, 16 стиха.

1.Вино — зрадливе, п’янкі напої — буйні; | кожен, хто кружляє їх, — нерозумний.

2.Гнів царський, ніби рик лева; | хто його побуджує, шкодить собі.

3.То честь для чоловіка — сварки уникати; | а кожен дурень розпочинає сварку.

4.Осінь пройшла, і не оре лінивий; | у жнива проситиме, та не матиме нічого.

5.Води глибокі — задума в людськім серці; | але розумна людина їх черпатиме звідти.

6.Чимало людей доброту власну вихваляють, | та вірну людину, хто знайде?

7.Хто ходить у своїй невинності правдиво, | — щасливі його діти після нього!

8.Цар, що на судовому престолі засідає, | всю погань, лиш погляне, розганяє.

9.Хто може сказати: «Я очистив моє серце, | я — чистий від гріха мого?»

10.Дві ваги та дві міри, | — огидне Господеві одне й друге.

11.Вже з того, як поводиться дитина, видно, | чи чисті й праві будуть її вчинки.

12.Вухо, що чує, й око, що бачить, | — Господь створив одне й друге.

13.Не люби спати, щоб не збідніти; | відкрий очі, й будеш ситий хлібом.

14.«Недобре, — недобре!» — каже, хто купує; | а як відійде — не нахвалиться.

15.Є золота й перел багато, | та найдорожча прикраса — уста розумні.

16.Візьми з нього одежу, бо він за чужого ручився; | коли він за чужих ручився, візьми заставу з нього.

17.Солодкий людині хліб, неправдою нажитий, | та потім в його роті жорстви повно.

18.Задуми зміцнюються при нараді; | хитрощами провадити б війну.

19.Той наклепник, хто відкриває тайни; | хто рота широко роззявляє, з тим не братайся.

20.Хто проклинає батька-матір, | того свічка погасне в глухій пітьмі.

21.Майно, швидко набуте на початку, | напослідок не буде благословенне.

22.Не говори: «Відплачу лихом!» | — звірся на Господа, і він тебе врятує.

23.Огидні Господеві двоякі терези; | вага фальшива — річ недобра.

24.Господь керує кроками людини; | людині ж як зрозуміти свою дорогу ?

25.Це сіть людині — необачно казати: «Посвячене», | а по обіті — розмірковувати.

26.Мудрий цар злих провіває, | а потім по них колесом котить.

27.Господній світич — дух людини, | що вивідує всі глибини серця.

28.Милость і правда царя оберігають; | його престол милістю підпертий.

29.Слава молодих — їхня сила; | старих окраса — їхній сивий волос.

30.Побиття аж до крови — лік проти зла, | так само й удари, що доходять аж до нутра.

 

 

21.Приповідки Соломона про мудрого й дурного, про чесноти й пороки від 10 до 22 глави, 16 стиха.

1.В руках у Господа цареве серце, мов води розтоки: | він його, куди хоче, повертає.

2.Всі путі прості у власних очах людини; | Господь же серця важить.

3.Чинити справедливість і суд — | ліпше в очах Господніх, аніж жертва.

4.Гордий погляд і бундючне серце | — ґрунт для гріха безбожних.

5.Задуми трудящого змагають до користи, | а кожен поквапний зазнає нестатків.

6.Надбання скарбів язиком брехливим | — марна пустота, що веде до смерти.

7.Насильство злих самих же їх погубить, | бо вони зрікаються правдиво чинити.

8.Крива дорога ледачого, | а чистого вчинки — праві.

9.Ліпше сидіти на краю покрівлі, | ніж з жінкою сварливою у спільній хаті.

10.Злого душа бажає зла; | в очах його і приятель не знаходить ласки.

11.Коли картають глузуна, недоросток стає розумним; | як мудрого навчають, він приймає науку.

12.Праведний назирає дім лихого, | а злих кидає в нещастя.

13.Хто затуляє вухо на крик бідака, | той сам кричатиме, та слухати ніхто не буде.

14.Дарунок, даний тайкома, гнів спиняє, | а в пазусі гостинець — лють запеклу.

15.Чинити правосуддя — праведному радість, | а лиходіям жах.

16.Людина, що збивається з розумної дороги, | в громаді тіней буде спочивати.

17.Хто любить радість, той буде злиденним; | хто любить вино та олію, той не розбагатіє.

18.Злий послужить на викуп справедливого, | а зрадливий — на викуп праведних.

19.Ліпше сидіти в землі пустинній, | ніж із жінкою сварливою та злісною.

20.В хаті мудрого дорогоцінні скарби й олія, | але дурний їх прогайнує.

21.Хто йде за справедливістю й милосердям, | — знайде життя й повагу.

22.Мудрий вдирається в місто хоробрих | і валить твердиню, на яку вони покладалися.

23.Хто стереже уста і язик свій, | той стереже від лиха свою душу.

24.Нахаба, чванько — таке ім’я насмішника, | що поводиться з надмірною пихою.

25.Бажання ледаря для нього вбивче, | бо його руки уникають роботи.

26.Грішник щодня чогось бажає жадібно, | а праведний дає, не жалує нічого.

27.Жертва злих — гидота, | а надто, як вони її з злим наміром приносять.

28.Брехливий свідок загине, | а людина, що вміє слухати, завжди матиме слово.

29.Зла людина прибирає самовпевнений вигляд, | а праведний вважає на свої вчинки.

30.Супроти Господа немає ні мудрости, | ні розуму, ні ради.

31.Коня готують на день бою, | але від Господа перемога.

 

 

22.Соломонові приповідки (продовження) 1-16; притчі мудрих 17-29; і гл. гл. 23-24.

1.Добре ім’я ліпше, ніж великі багатства, | а доброзичливість — ніж срібло та золото.

2.Багач і бідний стрічаються: | Господь створив їх обидвох.

3.Обачний бачить лихо, й ховається, | а легковажні йдуть далі — й зазнають кари,

4.Нагорода за покору — острах Господній, | багатство, слава й життя.

5.В лукавого глоди та сильця на дорозі; | хто береже душу свою, той від них далекий.

6.Наставляй малого на добру путь, | — навіть як постаріється, не зверне з неї.

7.Над бідними багач панує; | боржник — рабом у позичальника.

8.Хто сіє кривду — пожне лихо | і бич його гніву поб’є його.

9.Доброзичливий буде благословенний, | бо він дає бідному з свого хліба.

10.Прожени насмішника геть, і незгода відійде, | і втихомиряться спори та зневаги.

11.Господь любить чисте серце, | хто має на устах у себе ласку, тому цар другом.

12.Господні очі зберігають того, хто науку має; | слова ж зрадливого він у ніщо обертає.

13.Ледащо каже: «Он лев надворі, | посеред вулиці мене вб’є.»

14.Уста чужих жінок — глибока яма; | на кого Господь прогнівався, той туди впаде.

15.Дурнота впилася дитині в серце, | але навчальна різка прожене її геть від неї.

16.Убогого гнітити — його збагачувати, | багатому давати — робити його бідним.

17.Прихили вухо та слухай слова мудрих, | приверни твоє серце, щоб їх збагнути,

18.бо приємно буде, коли їх ховатимеш у собі; | нехай разом установляться на устах у тебе.

19.Щоб у Господі було твоє довір’я, | я об’явлю їх тобі нині, — власне тобі.

20.Чи я тобі не писав тричі | про раду та науку,

21.щоб ти спізнав певність слів правдивих, | щоб ти вмів відповісти тим, які тебе посилають?

22.Не грабуй убогого тому, що він убогий, | і не натискай злиденного при брамі.

23.Господь бо боронитиме їхні справи | і забере життя в тих, що їх ограбують.

24.З гнівливим не дружися, | з гарячим не заводься,

25.щоб не навчився й сам стежок їхніх, | щоб не поклав петлю на свою душу.

26.Не будь як ті, що зобов’язуються, | що за довги ручаться;

27.як не матимеш чим заплатити, | чому б він мав твою постіль брати від тебе?

28.Не пересувай межі древньої, | що твої батьки провели.

29.Чи ти бачив спритного у своїй роботі? | Такий стоятиме перед царями, | він не буде на послугах у темних.

 

 

23.Притчі мудрих гл. гл. 23-24.

1.Коли сядеш їсти з вельможею, | добре вважай на те, хто перед тобою,

2.і поклади собі ножа на горло, | коли ти надто ласий.

3.На ласощі його не надься: | то оманлива страва.

4.В багатство не силкуйся вбиватись; | покинь думати про нього.

5.Подивишся на нього, а його вже немає, | бо воно майструє собі крила, мов орел, який лине в небо.

6.Не їж хліба із скнарою, | на його ласощі не надься,

7.бо він буде мов той, хто рахує в своїм серці: | «Їж, пий!» — він тобі скаже, | та його серце не з тобою.

8.Шматок, що з’їв, ти повернеш, | і слова твої солодкі втратиш.

9.Не говори до вух дурному, | бо він зневажить мудрість слів твоїх.

10.Не пересувай межі древньої, | і не вдирайся в поля сирітські,

11.бо їх заступник сильний; | він захистить їхнє діло супроти тебе.

12.Прихили твоє серце до навчання, | і твої вуха до слів науки.

13.Не щади для хлопця картання: | не умре бо, як битимеш його різкою.

14.Ти битимеш його різкою | — і врятуєш його душу від Шеолу.

15.Мій сину! Як серце твоє мудре, | то й моє серце теж буде радіти,

16.і моє нутро буде веселитись, | коли уста твої казатимуть праві речі.

17.Нехай твоє серце грішникам не заздрить, | але будь у Господнім страсі повсякденно,

18.бо будучина існує напевне, | і твоя надія не буде марна.

19.Слухай, сину мій, і будь мудрий, | справляй серце твоє на путь (праву).

20.Не бувай з тими, що впиваються вином, | ані між тими, що обжираються м’ясом,

21.бо п’яниці й ненажери зубожіють, | а довге спання їх вбирає у лахи.

22.Слухай батька, що породив тебе; | не зневажай матері, коли вона старенька.

23.Придбай правду й не продавай її, | — мудрість, навчання й розум.

24.Праведного батько веселитиметься вельми, | і хто мудрого породив, буде ним радіти.

25.Нехай радіють батько твій і мати; | нехай веселиться та, що тебе породила.

26.Дай мені, сину, твоє серце, | і твої очі нехай доріг моїх пильнують,

27.бо блудниця — то глибока яма, | вузька криниця — чужинка.

28.Неначе харцизяка, вона засідає | і між людьми зрадників множить.

29.У кого: «Ой» — у кого: «Ой, леле»? | У кого сварка, у кого скарги? | У кого рани без причини? | У кого очі червоні?

30.У тих, що при вині засиджуються довго; | у тих, що ходять смакувати вино пахуче.

31.Не приглядайся до вина, яке воно червоне, | як гарно світиться у кубку, | як лагідненько ллється.

32.Потім воно вкусить, як гадина, | утне, немов зміюка.

33.Тобі ввижатимуться дивні речі, | серце твоє буде дурниці говорити;

34.і будеш немов той, що дрімає серед моря, | або як той, що вгорі лежить на щоглі.

35.«Били мене, та мене не боліло, | товкли мене, та не знав я нічого. | Коли ж я прокинусь? | Я буду знов того шукати!»

 

 

24.Притчі мудрих гл. гл. 23-24.

1.Злим людям не завидуй, | ані бажай їх товариства,

2.бо серце їх міркує про насильство; | їхні уста говорять лише лихо.

3.Дім мудрістю будують | і розумом його скріплюють;

4.знанням сповнюються комори; | всяким дорогим і красним майном.

5.Мудрий чоловік потужний; | муж знання збільшує силу,

6.бо ти розумним міркуванням твою війну вестимеш; | і в багатьох дорадниках — перемога.

7.Для дурня мудрість недосяжна, як коралі: | уст своїх при брамі він не відчинить.

8.Хто намислив зло чинити, | того назвуть провідником лукавства.

9.Дурного думка — гріх; | глузливий — для людей осоружний.

10.Як ти в біді піддався, | то мала сила в тебе.

11.Рятуй тих, що на смерть тягнені, | і від засуджених на страту не відступай.

12.Якщо ти скажеш: «Таж я про це не знав!» | — то хіба той, хто серця важить, не розуміє того, | і той, хто наглядає за тобою, цього не знає? | Хіба він кожному не відплатить за його вчинками?

13.Їж мед мій сину, бо то річ добра, | і крижка меду тобі на смак солодка.

14.Знай же ж, що мудрість для душі твоєї. | Як ти її знайшов — маєш майбутнє, | і надія твоя не пропаде.

15.Не зазіхай на праведника хату | і не пустош місця його спочинку.

16.Бо праведний сім раз упаде й знову встане, | а безбожник спіткнеться в нещасті.

17.Як упаде твій ворог, не веселися; | як він спіткнеться, не тішся серцем,

18.а то Господь побачить і буде йому не довподоби, | і відверне гнів свій від нього.

19.Не гнівайся на лиходіїв;| злим не завидуй,

20.бо для лихого немає майбуття, | світильник злих погасне.

21.Мій сину, Господа й царя страхайся; | з бунтівниками не приставай,

22.бо вмить прийде їхня погибель, | і знищення, що йде від обох, хто передбачить?

23.Це теж від мудрих: | вважати на особу на суді — не годиться.

24.Хто злому каже: «Ти праведний», | того народ клястиме, люди зненавидять.

25.А тим, що судять справедливо, буде добре, | й на них зійде благословення.

26.Той в уста цілує, | хто щирим словом відповідає.

27.Упорай діла твої зовнішні, | і підготуй своє поле, | а вже потім будуй собі хату!

28.Не свідчи на ближнього безпідставно | і не обманюй своїми устами.

29.Не кажи: «Як він мені вчинив, так я йому вчиню; | відплачу кожному за його вчинками!»

30.Ішов я попри поле ледачого, | попри виноградник недоумка;

31.дивлюсь — кропивою позаростало, | і будяками зверху вкрилось, | камінна огорожа його розвалилась!

32.Поглянув я та й узяв собі до серця, | позирнув і взяв ось таку науку:

33.«Ще трохи сну, трохи дрімання; | трохи згорнути руки, щоб спочити, —

34.і твої злидні прийдуть наскоком, | нужда твоя — мов чоловік оружний».

 

 

25.Друга збірка приповідок Соломона гл. гл. 25-29.

1.Це теж приповідки Соломона, | що їх були переписали мужі Єзекії, царя Юдеї.

2.Слава Божа в таїнстві слова, | а царів слава — досліджувати слово.

3.Як неба висота, і як землі глибина, | так серце в царів недослідне.

4.Відділи жужель від срібла, | і ливар з нього зробить посуд.

5.Усунь лихого з-перед царя, | і справедливістю престол його зміцніє.

6.Перед царем не величайся | і на місці для вельмож не зупиняйся.

7.Бо ліпше, коли тобі кажуть: «Вийди сюди», | ніж як тебе понизять перед князем, | що його бачили твої очі.

8.Судитись не хапайся, | бо що будеш наприкінці чинити, | коли твій ближній тебе засоромить?

9.Залагодь твою сварку з ближнім, | і тайни другого не зраджуй,

10.щоб, як почує хтось, не насміявся з тебе, | — і твоя слава не відступить від тебе.

11.Золоті яблучка в оправі срібній, | — слово сказане до речі.

12.Як кульчик золотий та щирозлотна прикраса, | — так мудрий докоритель для уважного вуха.

13.Що в жнива сніжна прохолода | те вірний посланець тому, хто його посилає: | приносить бо відраду душі свого пана.

14.Як хмари й вітер без дощу, | отак і чоловік, що хвалиться лжедарами.

15.Довготерплячістю можна правителя переконати; | м’який язик ломить і тверду кістку.

16.Знайшов ти мед, їж, скільки потребуєш, | та гляди, щоб з переситу не довелося його вертати.

17.Багато не вчащай до дому друга твого, | а то йому набриднеш, і тебе він зненавидить.

18.Що довбня, меч та стріла гостра, | — те чоловік, який на ближнього ложно свідчить.

19.Що спорохнілий зуб і нога вивихнута, | те саме надія на зрадливого в день нещастя.

20.Як той, хто скидає одіж холодного дня, | і як оцет на салітру, — такий той, | хто співає пісні зажуреному серцю.

21.Як ворог твій голодний, нагодуй його хлібом, | як хоче пити, подай води напитись,

22.бо ти збереш на його голову вугілля гаряче, | і Господь заплатить тобі.

23.Північний вітер дощ наганяє, | язик потайний — лице сердите.

24.Ліпше сидіти в кутку на покрівлі, | ніж із жінкою сварливою в спільній хаті.

25.Як вода холодна людині в спразі, | так добра вістка з далекої країни.

26.Як скаламучена криниця, джерело зіпсуте, | так праведник, що піддається злому.

27.Воно не добре багато їсти меду, | і неславно людям досліджувати власну славу.

28.Що місто збурене й без мурів, | те людина, що не панує над собою.

 

 

26.Друга збірка приповідок Соломона гл. гл. 25-29.

1.Як літом сніг, а в жнива дощ, | так і дурному почесть не личить.

2.Як пурхне горобець, як ластівка полине, | так незаслужене прокляття пройде.

3.Що батіг на кінську спину, уздечка на осла, | те на дурного ломака.

4.Не відповідай дурному за його глупотою, | щоб і сам ти не став схожий на нього.

5.Відповідай дурному за його глупотою, | щоб він у власних очах не був мудрим.

6.Той підтинає собі ноги, п’є гіркоту, | хто посилає вісті через дурня.

7.Як ноги в кульгавого теліпаються, | так і приповідка в губах дурня.

8.Що камінь прив’язувати до пращі, | те саме — дурневі віддавати шану.

9.Що в руці п’яного тернова гілка, | те приповідка в устах дурнів.

10.Як той лучник, що ранить усіх перехожих, | так і той, хто послуговується дурнем.

11.Як пес повертається до своєї блювотини, | так дурень повторює свою дурноту.

12.Ти бачиш чоловіка, що себе за мудрого вважає? | На дурня більш надії, ніж на нього.

13.Лінивий каже: «Лев на дорозі! | Лев на майдані!»

14.Двері обертаються на завісах, | а лінивий — на своїм ліжку.

15.Лінивий занурює руку в миску, | та трудно йому донести її до рота.

16.Лінивий вважає себе за мудрішого, | ніж семеро, що в лад відповідають.

17.Той ловить пса за вуха, | хто, мимо йдучи, втручається до сварки інших.

18.Як божевільний, що жбурляє | вогнем і стрілами, і смертю,

19.так чоловік, що обманює ближнього | і каже: «Чи ж я не жартую?»

20.Як нема дров, вогонь погасне; | як не буде донощика, утихне сварка.

21.Як вугілля на жар, а дрова на вогонь, | так і сварливий на те, щоб роздмухувати сварку.

22.Слова донощика, як ласощі солодкі, | що доходять до самісінького нутра.

23.Що жужелиця з срібла на глинянім посуді, | те саме облесливі уста й зле серце.

24.Устами вдає, хто ненавидить, | а в осерді кує зраду;

25.не вір йому, як він ласкавенько говорить, | бо сім гидот у нього в серці.

26.Хоч як його ненависть приховується хитро, | та злоба його відкриється серед громади.

27.Хто риє яму, сам упаде до неї; | хто котить камінь угору, до того він повернеться.

28.Язик брехливий ненавидить правду; | лестиві уста призводять до погибелі.

 

 

27.Друга збірка приповідок Соломона гл. гл. 25-29.

1.Не хвалися завтрашнім днем, | бо не знаєш, що день може вродити.

2.Нехай вихвалює тебе інший, а не власні уста, | чужий хтонебудь, — а не твої губи.

3.Важке каміння, тяжкий пісок, | — та гнів дурного обидвоє переважить.

4.Жорстока — лютість, гнів — бурхливий, | та проти заздрощів хто встоїться?

5.Ліпше відвертий докір, | ніж любов прихована.

6.Рани від люблячого — щирі, | а поцілунки ворога — зрадливі.

7.Хто ситий, топче й крижку меду; | голодному й гірке — солодке.

8.Як пташка, що гніздо кидає, | так чоловік, що батьківщину кинув.

9.Олія й пахощі веселять серце, | так само й друг солодкий, що з серця раду вділяє.

10.Не покидай ні свого, ні батьківського друга, | ані не входь у дім брата твого в день твого нещастя. | Ліпший сусід близький, аніж брат далекий.

11.Мій сину, будь розумний і радуй моє серце, | щоб я знав відповісти тому, хто мене ображає.

12.Обачний бачить лихо й ховається, | а легковажні йдуть далі — й зазнають кари.

13.Візьми з нього одежу, бо він за другого ручився; | замість чужих візьми з нього заставу.

14.Хто ближнього благословляє з ранку на ввесь голос, | про того думають, що він його проклинає.

15.Постійне капання в дощову погоду | і сварлива жінка — одне на одного схожі.

16.Хто хоче її вгамувати, той хоче вгамувати вітер, | або набрати олії в руку.

17.Залізо гострить залізо, | а чоловік обточується в товаристві з другим.

18.Хто дбає про смоковницю, той їстиме плід з неї, | хто ходить коло свого пана, той у славі буде.

19.Як у воді обличчя обличчю відповідає, | так серце людини людині.

20.Шеол і Аваддон ніколи не насичуються, | так само ненаситні очі людські.

21.Що горно на срібло й на золото горнило, | те на людину уста, які її хвалять.

22.Товчи дурного товкачем, мов зерно в ступі, | — його дурнота від нього не відступить.

23.Наглядай пильно, як воно з отарою твоєю, | і добре дбай про твої стада,

24.багатство бо не вічне; | чи ж багатство з роду до роду переходить?

25.Як сіно скошене й пробивається отава, | і на горах траву збирають,

26.ягнята будуть тобі на одежу, | козли — ціна на поле,

27.буде доволі молока козячого — тобі на їжу, | твоїй сім’ї на їжу та твоїм слугиням на прожиток.

 

 

28.Друга збірка приповідок Соломона гл. гл. 25-29.

1.Лихий утікає, як ніхто за ним і не женеться; | а праведник, немов той лев упевнений.

2.Через провину краю багато князів у ньому; | але, з людиною розумною й досвідченою, | встановлений лад буде тривати довго.

3.Убогий чоловік, що бідних утискає, | це зливний дощ, що хліб змиває.

4.Ті, що закон кидають, — безбожних вихваляють, | а ті, що бережуть закон, — обурюються проти них.

5.Ледачі люди не розуміють правди; | ті ж, що шукають Господа, все розуміють.

6.Ліпший убогий, що по правді ходить, | ніж той, хто на кривій дорозі, хоч і багатий.

7.Розумний син закони зберігає; | хто ж дружить з гультяями, той соромить батька.

8.Хто збільшує маєтки лихвою, | той збирає їх для милосердного до вбогих.

9.Хто відхиляє вухо, щоб не слухати закону, | того й молитва осоружна.

10.Хто зводить праведних на лиху стежку, | сам упаде в свою ж власну яму, а невинним буде добре.

11.Багатий чоловік вважає себе мудрим, | але вбогий-розумний викриє його.

12.Як праведні перемагають — велика радість, | а як лихі запанують — ховається кожен.

13.Хто затаює свої гріхи, той не матиме щастя-долі; | а хто, признавшись у них, їх покине, той зазнає ласки.

14.Щасливий той, хто завжди богобоязний, | хто ж серцем запеклий, того спіткає лихо.

15.Як лев рикаючий і як ведмідь голодний, | так лихий пан над народом бідним.

16.Князь-недоумок множить утиски; | та хто захланність ненавидить, — того дні продовжаться.

17.Людина, на якій затяжить кров пролита, | втікатиме аж до могили, — ніхто її не здержить.

18.Хто живе чесно, той спасеться; | а хто дорогами кривими ходить, той впаде в яму.

19.Хто обробляє свою землю, той буде мати хліб донаситу; | хто ж за пустим женеться, той злиднів матиме по горло.

20.На вірного посипляться благословення; | хто ж хоче швидко збагатитись, не уникне кари.

21.Не годиться вважати на особи, | бо за шмат хліба — людина від правди відступає.

22.Жадібний біжить навздогін за багатством; | йому й не в догад, що його наздоженуть злидні.

23.Хто другого картає, здобуде з часом | більше ласки, ніж той, що пеститься язиком.

24.Хто обдирає батька й матір та каже: «Це не гріх!» | — той товариш розбишаки.

25.Завидливий здіймає сварку, | а хто надіється на Господа, той житиме щасливо.

26.Хто покладається на власний розум, той дурень; | хто ж ходить мудро, той спасеться.

27.Хто бідному дає, той злиднів не зазнає; | хто ж закриває свої очі, той матиме прокльонів силу.

28.Усі ховаються, коли лихі панують; | а як вони зникають, праведників більшає.

 

 

29.Друга збірка приповідок Соломона гл. гл. 25-29.

1.Хто від картання стає тугошиїм, | того розіб’ють умить, і то невигойно.

2.Як праведних багато — народ радіє, | а як лихі панують — народ стогне.

3.Хто любить мудрість, той веселить батька свого, | а хто вчащає до блудниць, своє майно марнує.

4.Цар правотою скріплює країну, | а ласий на податки її руйнує.

5.Хто лестить ближньому своєму, | той сіть стелить йому під ноги.

6.В переступі лихого чоловіка — пастка; | а праведний співає й радується.

7.Праведний знає справу бідних, | а розбещений не має зрозуміння.

8.Глузливі піднімають догори дном ціле місто, | а мудрі гнів утихомирюють.

9.Коли мудрий посперечається з дурнем, | то сердиться він, чи сміється — немає спокою.

10.Невинного не люблять душогубці, | а праведні про його душу дбають.

11.Дурний усю свою досаду виливає, | а мудрий здержує її в собі.

12.Як князь вислухає слова брехливі, | усі його слуги ледачі.

13.Бідний і здирці зустрічаються; | та Господь освічує очі цього, і тих.

14.Як цар судить по правді бідних, | престол його назавжди утвердиться.

15.Різка й докір надають мудрости, | дитина ж, лишена напризволяще, соромить матір.

16.Як множаться безбожні, множаться злочини, | та праведні побачать їх погибель.

17.Наставляй сина твого, й дасть тобі спокій, | він дасть потіху твоєму серцю.

18.Коли нема видіння, народ розпускається; | щасливий, хто додержує закону.

19.Словами раба не поправити: | навіть коли розуміє, не послухає.

20.Чи бачив ти чоловіка, прудкого до розмови? | На дурня більш надії, ніж на нього.

21.Як слугу змалку в розкошах тримати, | він наостанку стане невдячний.

22.Гнівливий чоловік здіймає сварку, | і гарячий — множить провини.

23.Гординя чоловіка його принизить, | а покірний духом досягне чести.

24.Хто з злодієм паює, ненавидить власну душу: | він чує закляття, усе ж таки не повідомляє.

25.Хто людей боїться, той у сильце попаде; | а хто на Господа вповає, той безпечен.

26.Багато тих, що шукають ласки князя; | та право кожного від Господа походить.

27.Гидота праведним — муж нечестивий; | хто ж ходить правою дорогою — гидота злому.

 

 

30.Притчі Агура.

1.Слова Агура, сина Яке, з Масси; | вирок чоловіка до Ітієла, | до Ітієла і до Ухала:

2.Справді я найдурніший з людей | і розуму людського нема в мене.

3.Я мудрости не навчився | і знання святих я не маю.

4.Хто вийшов на небо й спустився звідтіль? | Хто зібрав вітер у своїх жменях? | Хто замкнув воду в свою одежу? | Хто всі кінці землі поставив? | Яке йому ім’я? І яке ім’я його сина, | якщо ти знаєш?

5.Кожне слово Боже випробуване; | він — щит для тих, що в нього захисту шукають.

6.До слів його не додавай нічого, | а то він тобі докорятиме й за брехуна вважатиме.

7.Двох речей прошу я в тебе; не відмов мені їх, доки не умру я:

8.неправду та брехливе слово віддали від мене; | не давай мені ані злиднів, ані багатства, | подай мені лиш достатнього хліба,

9.щоб я, наситившись, тебе не зрікся, | та не сказав: «Хто Господь?» | — або, збіднівши, не став красти | та не безчестив імени Бога мого.

10.Не обмовляй раба перед паном, | а то він проклене тебе, і ти будеш винним.

11.Є виродки, що проклинають батька свого | і не благословлять матері своєї;

12.є виродки, що себе чистими вважають, | хоч і не вмиті від бруду свого;

13.є виродки, що вгору очі задирають, | свої повіки підводять;

14.є виродки, що в них, неначе мечі — зуби, | немов ті ножі — ікли, | щоб пожирати бідних на землі, | з-між людей убогих.

15.П’явка дві дочки має: «Давай! Давай!» | Три речі ненаситні, | ба навіть і чотири, що ніколи не кажуть: «Досить».

16.Шеол, неплідная утроба, | земля води несита, | та вогонь, який не каже: «Досить!»

17.Око, що глузує з батька | й що неньці не кориться, | — око те виклюють ворони в долині | і пожеруть орлята.

18.Троє речей для мене надто дивовижні, | ба й чотирьох не розумію:

19.дороги орла на небі, | дороги гадини на скелі, | дороги корабля посеред моря | і дороги чоловіка до дівчини.

20.Такий звичай у жінки-перелюбки: | їсть, обтирає рот свій | і каже: «Я нічого злого не зробила!»

21.Від трьох речей земля трясеться, | ба й чотирьох знести не може:

22.раба, що зацарює; | безумного, коли наїсться до наситу;

23.нелюбої, що вийде заміж, | і слугині, що успадкує по господині.

24.Чотири є їх на землі маленьких, | але вони мудріші понад мудрих:

25.мурашки, люд несильний, | а літом наготовлюють собі запаси;

26.борсуки — народ слабенький, | а на скелях свої оселі мають;

27.сарана царя не має, | а вся вона шерегами виходить;

28.павук, що ти руками можеш узяти, | та він в палатах у царя буває.

29.Троє є їх, що мають ходу гарну, | ба й четверо, що гарно ходять:

30.лев, найсильніший між звірями, | ні перед чим не уступає;

31.півень, що між курами похожає; | козел та цар, що перед народом виступає.

32.Якщо ти здуру загнавсь у гніві, | а потім обміркував, то затули рота рукою.

33.Бо коли збити молоко, виходить масло; | і коли натиснути носа, кров виступає; | так, коли тиснути гнів, виникає сварка.

 

 

31.Притчі Лемуела: добра засада 1-9; похвала чеснотливій жінці 10-31.

1.Слова царя Лемуела, царя Масси, | що їх навчила його мати:

2.Що, сину мій? Що, сину мого лона? | Що, сину моїх обітниць?

3.Не віддавай жінкам твоєї сили, | ні твого серця тим, що царів гублять.

4.То не царям, о Лемуеле, | не царям вино пити, | ані князям бажати п’янких напоїв!

5.Щоб вони, напившись, знову не забули, | та не покривили суду всіх, що пригноблені.

6.Дайте п’янких напоїв тому, що погибає, | і вина тим, яким на серці гірко;

7.нехай п’є й забуде свої злидні, | і нехай більше не згадує про своє горе.

8.Відкрий твої уста на користь німого, | для всіх, що їм виречено погибель.

9.Відкрий твої уста, суди по правді, | розсуди діло бідного та сіромахи.

10.Жінку цнотливу — хто її знайде? | Ціна її вища над перлини!

11.Серце її мужа покладається на неї; | йому не бракуватиме прибутку.

12.Вона чинить йому добро, не зло, | покіль віку в неї.

13.Дбає про льон та вовну, | радо працює власними руками.

14.Вона, немов ті кораблі купецькі, | здалека хліб привозить.

15.Встає удосвіта, дає домашнім їжу, | і пай своїм слугиням.

16.До поля придивляється і його купує, | і з власних рук дорібку виноградник садить.

17.Стан вона свій підперізує міцно, | й береться жваво до роботи.

18.Бачить, що її праця процвітає, | світло її вночі не гасне.

19.Руки до кужеля простягає, | а пальці її держать веретено.

20.Вона для вбогого розтуляє долоню, | нужденному подає руку.

21.Сніг не страшний для її хати, | бо вся її сім’я одягнена подвійно.

22.Покривала вона собі готує, | льон тонкий і порфіра — її одежа.

23.Мужа її шанують у воротях, | як засідає зо старшинами краю.

24.Вона тче тонке полотно й продає, | і пояси купцеві доставляє.

25.Сила й гідність — її одежа, | і вона собі сміється з прийдешнього дня.

26.Уста свої з мудрістю відкриває, | доброта науки на язиці в неї.

27.Ретельно наглядає за ходом справ у хаті, | хліба не знає їсти, нічого не робивши.

28.Діти її встають і її величають, | муж її теж її вихваляє.

29.Сила було жінок цнотливих, | ти ж перевищила усіх їх.

30.Краса — річ оманлива, врода — марна; | жінка, що Господа боїться, — така хвали достойна!

31.Дайте їй з того, що надбали її руки, | і нехай її вчинки хвалять її при брамі.

 

 

Книга Іова

1.Чесноти та багатства Іова 1-5; заздрощі Сатани 6-12; нещастя спадають на Іова 13-22.

1.Був чоловік у землі Уц на ім’я Іов. Чоловік той був щирий і праведний, богобоязливий і цурався зла.

2.І народилось у нього семеро синів і три дочки.

3.А статку було в нього 7000 овець, 3000 верблюдів, 500 пар волів, 500 ослиць і пребагато челяді, так що чоловік той був найбагатший з усіх мешканців Сходу.

4.Сини його звичайно сходилися собі у призначений день та бенкетували в кожного по черзі. Кликали вони й трьох сестер своїх їсти й пити з собою.

5.І як дні гостин завершували круг свій, посилав Іов по них і наказував їм очищуватись. Другого дня вставав він рано-вранці й приносив за кожного з них всепалення, бо говорив сам до себе: «Може мої діти согрішили і лихословили Бога в своєму серці» Так чинив Іов увесь час.

6.Та ось одного дня прийшли сини Божі, щоб стати перед Господом. Прийшов і Сатана між ними.

7.Господь спитав Сатану: «Звідкіль ти прийшов?» Відповів Сатана Господеві й мовив: «Кружляв я по землі й ходив довкола неї.»

8.Господь сказав Сатані: «А чи звернув ти увагу на слугу мого Іова? Нема бо на землі нікого, як він, щирого й праведного, богобоязливого й такого, що цурався б зла.»

9.Сатана відказав Господеві й промовив: «Хіба даремно Іов боїться Бога?

10.Хіба ти не огородив його та його дім і все його майно навколо? Ти благословив працю рук його, і стада його ширяться по країні.

11.Та простягни лиш руку твою і діткнися всього його майна: побачиш, чи не лихословитиме тебе увічі!»

12.Господь сказав Сатані: «Гаразд! Усе, що він має, — у твоїй руці. Тільки на нього самого не простягай руки твоєї.» І пішов Сатана геть з-перед лиця Господнього.

13.І сталось однієї днини, як сини та дочки його їли й пили вино в домі старшого брата свого,

14.прийшов посланець до Іова й мовив: «Воли були у плузі, а ослиці паслись поблизу них;

15.аж ось кинулись на них савеї і позаймали їх, а слуг мечем повитинали. І врятувавсь лиш я один, щоб сповістити тобі це.»

16.Ще говорив він, аж ось приходить другий та й каже: «Божий вогонь упав із неба і спалив овець і чабанів, пожер їх. І врятувавсь лиш я один, щоб сповістити тобі це.»

17.Ще говорив цей, аж надходить інший та й каже: «Халдеї, згуртувавши три ватаги, напали на верблюдів та й позаймали їх, а слуг мечем повитинали. І врятувавсь лиш я один, щоб сповістити тобі це.»

18.Ще говорив цей, аж приходить інший та й каже: «Сини твої та дочки трапезували й пили вино в домі свого старшого брата,

19.аж сильний вітер подув з пустині, напер на чотири вугли дому, і дім завалився на дітей, і вони загинули. І врятувавсь лиш я один, щоб сповістити тобі це.»

20.Устав Іов, роздер на собі одежу, обстриг волосся, упав до землі, поклонивсь і мовив:

21.«Нагим вийшов я з материнської утроби, нагим і повернусь туди. Господь дав, Господь і взяв. Нехай ім’я Господнє буде благословенне!»

22.У всьому тому не согрішив Іов і не сказав нічого нерозважливого проти Бога.

 

 

2.Сатана насилає на Іова проказу 1-10; відвідини приятелів 11-13.

1.І сталось одного дня, прибули сини Божі, щоб стати перед Господом; прийшов також і Сатана між ними, щоб стати перед Господом.

2.Господь спитав Сатану: «Звідкіля прийшов?» Сатана відповів Господеві й мовив: «Кружляв я по землі та обійшов її навколо.»

3.Господь сказав Сатані: «Чи звернув ти увагу на мого слугу Іова? Нема бо на землі нікого, як він, щирого й праведного, богобоязливого й такого, що цурався б зла. Він усе ще держиться своєї досконалости, дарма що ти навів мене на нього, щоб його безвинно погубити.»

4.Сатана відповів Господеві й мовив: «Шкуру за шкуру! Усе, що має чоловік, віддасть за свою душу.

5.Та простягни лиш твою руку і торкнись його костей і тіла, і побачиш, чи не лихословитиме тебе увічі.»

6.І промовив Господь до Сатани: «Ось він у твоїй руці! Лише життя його пощади.»

7.Вийшов Сатана геть з-перед Господа й ударив Іова лютою проказою від стіп до голови.

8.Взяв Іов черепок, щоб ним чухатися, і сів на попелищі.

9.І каже йому жінка його: «Іще тримаєшся твоєї досконалости? Лихослови Бога і умри!»

10.А він до неї: «Неначе б говорила яка дурна, отаке й ти говориш. Приймали ми добро від Бога, а лиха то й не приймати?» У всьому тому не согрішив Іов своїми устами.

11.Зачувши три приятелі Іовові про все те нещастя, що спіткало його, прийшли, кожен зо свого місця: Еліфаз із Теману, Білдад із Шуаху та Цофар з Наамату. Умовились вони разом, щоб прийти й утішити та розважити його.

12.Але ще здаля кинувши на нього оком, не впізнали його. І заплакали вони вголос, пороздирали на собі одежу й заходилися кидати порох проти неба понад головами.

13.Сиділи вони так коло нього на землі сім день і сім ночей. І ні один не говорив до нього й слова, бачили бо, що біль був великий вельми.

 

 

3.Іов гірко скаржиться.

1.Після цього Іов розтулив уста й лихословив свій день.

2.Він почав говорити й мовив:

3.«Нехай загине день, коли я народився | і ніч, що сказала: Зачався чоловік!

4.Той день хай стане тьмою, | хай Бог з висоти не згадує про нього, | нехай світло не сяє над ним,

5.нехай його перекреслить тьма й тінь чорна, | нехай над ним повисне хмара, | нехай густий туман його збентежить.

6.А ніч оту хай ухопить темрява, | нехай не лічиться з днями року, | у місяців число нехай не входить!

7.Та ніч нехай буде безплідна, | радість до неї хай не завітає.

8.Хай проклянуть її ті, що проклинають день, | ті, що готові розбудити Левіятана.

9.Нехай померхнуть зорі її світанку, | нехай чекає світла, та даремно, | нехай повік зорі не бачить,

10.тому що не замкнула | дверей мені в утробі | й горя від очей моїх не скрила.

11.Чому, вже у лоні матері, не вмер я, | як вийшов з утроби, не загинув?

12.Навіщо прийняли мене коліна? | Навіщо було мені ссати груди?

13.Тепер лежав би, спочивав би я, | спав би й мав би спокій

14.з царями й радниками краю, | які споруджують собі могили;

15.або з князями, що мають золота багато | і що наповнюють свої палати сріблом;

16.і не було б мене, як закопаного викидня, | чи як немовляток, що не бачили світу.

17.Там не шаліють більше злочинці, | там спочивають знеможені,

18.там же спокійні в’язні, | не чують крику посіпаки.

19.Малий, великий, там вони обидва, | і раб від свого пана вільний.

20.Пощо дає він світло бідоласі, | і життя тим, яким на серці гірко?

21.Тим, що виглядають смерти, а її немає, | тим, що шукають її більш, ніж скарбів;

22.тим, що радіють без міри, | веселяться, коли знайдуть домовину!

23.Людині, що її дорога закрита, | що її Бог огородив навколо?

24.Зідхання стало мені хлібом, | як вода, линуть мої скарги,

25.бо страх, якого я побоювався, напав на мене, | і те, чого лякавсь я, надійшло на мене.

26.Нема мені ні миру, ні спокою, | нема відради, прийшов на мене клопіт.»

 

 

4.Еліфаз картає Іова.

1.Заговорив Еліфаз із Теману й мовив:

2.«І словом нам звернутися до тебе? | Тебе пригнобить, та стримати слова хто зможе?

3.Оце навчав ти багатьох, | і скріпляв знеможені руки.

4.Хто спотикався, словами ти підводив, | хистким колінам давав сили.

5.Тепер же, як найшло на тебе лихо, ти прибитий! | Торкнулося до тебе, і ти збентеживсь!

6.Твоя побожність, чи не вона ж твоя надія? | Чи ж не твоє вповання — путів твоїх невинність?

7.Згадай лишень, хто гинув, бувши безвинний, | і де праведні бували знищені?

8.Оскільки сам я бачив: хто орав лихо | й сіяв загибель, той пожинав їх.

9.Від Божого подуву вони гинуть,| від подиху гніву його зникають.

10.Ревіння лева й голос леопарда вмовкає, | і зуби левенят кришаться.

11.Лев гине без здобичі | й левенята йдуть урозтіч.

12.І надійшло до мене стиха слово, | і я почув ледь-неледь щось із нього,

13.серед примар, нічних привидів, | як на людей находить сон глибокий.

14.Я задрижав і затремтів у страсі, | всі кості мої стряслися,

15.і над моїм обличчям промайнув вітер, | волосся в мене стало дуба.

16.Став хтось, | виду його я не міг розпізнати, | привид, постать перед очима у мене | і чую тихий голос:

17.Чи ж може бути чоловік праведний перед Богом? | Чи може смертний перед своїм Творцем бути чистим?

18.Коли і власним слугам він не йме віри | і в ангелів своїх знаходить недоліки,

19.оскільки ж їх більше в тих, що мешкають у глиняних хатинах, | підвалини яких у поросі; у тих, що їх, неначе міль, давлять.

20.Між ранком та смерком на порох їх стерто, | і не помітиш, як загинули навіки.

21.Мотуз від їхнього намету відривають, | і вони вмирають, бо немудрі.»

 

 

5.Еліфаз доручає звернутися до Бога.

1.«Клич, отже, коли є хто, щоб озвавсь до тебе! | До кого із святих хочеш звернутись?

2.Отак безумного досада вбиває, | і дурного губить завзяття.

3.Я бачив, як дурний пускав коріння, | але прокляв умить свою домівку.

4.Далеко від спасіння його діти, | їх топчуть, вони без оборонця при брамі.

5.Те, що вони пожали — голодний поїдає, | та ще й до сховку забирає, | а спрагнений глитає їхнє майно.

6.О, ні! Біда не з-під землі береться, | й не на ниві родиться недоля.

7.Ні! Чоловік призводить лихо, | як іскри, що летять угору.

8.Я б, однак, звернувсь до Бога, | я виклав би мою справу перед Богом,

9.що творить діла великі й недослідимі, | чуда без ліку,

10.що дає дощ на землю і що на ниви посилає воду;

11.щоб смиренних підійняти вгору | і засмученим дати дізнати щастя.

12.Він розбиває думки хитрих | і руки їхні не виконують їхніх задумів.

13.Він ловить мудреців їхнім же лукавством | і рада крутіїв сходить нінащо.

14.Вони вдень натикаються на пітьму, | немов уночі, ходять навпомацки опівдні.

15.Він бідного рятує з їхньої пащі, | і з руки сильного сіромаху,

16.й отак є нещасному надія, | і неправда затуляє рот свій.

17.Блажен той чоловік, якого Бог картає! | Тож не цурайся Всемогутнього науки.

18.Бо він поранить і сам він перев’яже рану, | він ударить, та його ж руки й загоять.

19.Шість разів з біди тебе він урятує, | а на сьомий не доторкнеться тебе лихо.

20.У голоді спасе тебе від смерти, | а на війні з рук меча.

21.І ти сховаєшся від бича язика, | і не злякаєшся нещастя, як надійде.

22.Сміятимешся з спустошення та голоднечі, | звірів, що на землі, боятися не будеш.

23.Бо будеш у змові з камінням, що на полі, | і дикий звір буде з тобою в мирі.

24.Знайдеш намет твій цілим, | а як оглянеш свою хату, не обманешся.

25.Побачиш, що розмножилось твоє потомство, | і пагінці твої, мов билля, на землі ростимуть.

26.Зійдеш зрілий літами у гріб, | немов копа снопів, яку складають своєчасно.

27.От чого ми дізнались, — це свята правда! | Слухай же й затям собі це добре.»

 

 

6.Іов відповідає Еліфазові.

1.Заговорив Іов і мовив:

2.«О коли б то зважено моє горе, | і на вагу покладено все моє нещастя!

3.Воно б напевно переважило пісок у морі, | тим то й слова мої без тями.

4.Бо стріли Всемогутнього мене прошили, | і їхню отруту мусить моя душа пити; | і страхи Божі спрямувались проти мене.

5.Чи ж скиглить у траві осел дикий? | Чи ж реве віл при яслах повних?

6.Чи ж їсть хтось несмачне, без соли? | Чи ж є смак у яєшній білковині?

7.Чого я не хотів і доторкнутись, | те їжею гидкою стало для мене.

8.Коли б то вже моє прохання збулось, | коли б то Бог здійснив мою надію,

9.коли б то Бог зволив мене розтоптати, | простерти свою руку й убити мене!

10.Я мав би ще якусь утіху, | звеселився б у нещадній муці, | бо я не зрікся постанов Святого!

11.Яка у мене сила, щоб чекати? | Яке моє майбутнє, щоб тягнути вік мій?

12.Чи ж моя сила міцна, як камінь? | Чи, може, тіло моє з міді?

13.Чи ж не віднято в мене мою поміч? | Чи ж маю я якийсь рятунок?

14.Нещасний має право на милосердя друга, | навіть коли він утратив страх перед Всемогутнім.

15.Мої брати, немов потік, зо мною віроломні, | мов ложе ручаїв бистротекучих,

16.від криги каламутних, | що на них купи снігу.

17.Під час посухи вони зникають, | під спеку швидко висихають.

18.За ними валки змінюють свою дорогу, | заходять у пустиню й гинуть.

19.Темаські каравани за ними виглядають, | валки шеваські на них уповають,

20.та розчаровуються у своїй надії, | до них приходять і ніяковіють.

21.Такі й ви тепер для мене: | побачили страшне та й полякались.

22.Чи я колись казав вам: Дайте мені! | З достатків ваших мені подаруйте!

23.З ворожої руки мене врятуйте, | і викупіть мене з рук розбишаків! –

24.Навчіть мене, і я замовкну! | Вкажіть мені, у чому помиливсь я!

25.Чому глумитеся зо слів правди? | І що він варт, отой ваш докір?

26.Невже вигадуєте лиш слова, щоб докоряти? | Таж мова розпачливого — на вітер!

27.Навіть на сироту кидаєте ви жереб | і шахруєте вашим другом.

28.Тож, прошу, згляньтесь надо мною; | я вам увічі не скажу неправди!

29.Верніться, нема тут лукавства; | верніться, право моє ще існує!

30.Чи на язиці в мене лукавство? | Чи, може, моє піднебіння не вміє розрізняти лиха?»

 

 

7.Сумне людське життя на землі.

1.«Чи ж то життя людини на землі не служба? | Чи ж не як дні поденника, дні його?

2.Неначе раб, що прагне холодку, | немов поденник, що жде заплати,

3.так місяці омани випали мені на долю, | і припали мені ночі болю.

4.Коли лягаю, то кажу: Коли той день настане? | Коли встаю: Коли вже вечір? | І насичуюсь турботами до смерку.

5.Тіло моє вкрилось червою і струпом, | шкіра моя потріскалась, узялася гноєм.

6.Дні мої линуть швидше, ніж човник, | і безнадійно пропадають.

7.Згадай же, що життя моє — лиш подув. | Очі мої вже не зазнають більше щастя.

8.Око, що бачило мене, вже більше не побачить, | очі твої шукатимуть мене, та мене більш не буде.

9.Розвіюється хмара і минає, | отак хто сходить до Шеолу, вже звідтіль не вийде.

10.Не повернеться вже більше до себе в хату, | і місце, де він був, його вже не впізнає.

11.Тим то не буду стримувати уст моїх | і говоритиму в печалі мого духу, | я скаржитимусь у горі душі моєї.

12.Чи ж то я море чи морська потвора, | що ти проти мене ставиш сторожу?

13.Коли гадаю: втішить мене моя постіль, | ложе моє допоможе перенести мою скаргу,

14.тоді жахаєш мене снами, | і примарами мене лякаєш.

15.І я волів би задушитись, | смерть мені ліпша від страждання.

16.Я сохну, я не буду жити завжди! | Облиш мене, бо дні мої — лише подув!

17.І що той чоловік, щоб його цінувати, | звертати на нього твою увагу,

18.навідуватись до нього щоранку, | і випробовувати його щохвилі?

19.Коли ти перестанеш за мною назирати, | даси мені спокійно слину проковтнути?

20.Та коли я і згрішив, що тобі заподіяв, | тобі, що наглядаєш за людиною? | Чому ж мене ціллю собі поставив, | так що зробивсь я тягарем для себе?

21.Чому гріха мені не відпускаєш? | Чому мені переступу не даруєш? | Бо ось я скоро ляжу в землю, шукатимеш мене, та більш мене не буде.»

 

 

8.Говорить Білдад.

1.Заговорив Білдад із Шуаху та й мовив:

2.«Доки ж таке говоритимеш, | і слова твоїх уст будуть, неначе буревій?

3.Чи то ж Бог перекручує право, | і Всемогутній кривить справедливість?

4.Коли діти твої згрішили проти нього, | то він і видав їх у руки їхніх переступів.

5.Ти ж, якщо будеш шукати Бога, | як Всемогутнього будеш благати,

6.як будеш чистий, правий, | то він тепер напевне дбатиме про тебе | й обновить тобі домівку правди.

7.І твоє перше щастя буде маленьким, | та сильно забуяє те, що прийде.

8.Спитай лишень у давніх поколінь, | уважай на досвід предків,

9.бо ми, вчорашні, не знаємо нічого, | тінь на землі — дні наші.

10.Вони навчать тебе і тобі скажуть, | візьмуть науку зо свого серця.

11.Хіба росте тростина без мочару? | Чи очерет буяє на безвідді?

12.Ще в повному цвіту він, ще не стятий, | а вже раніш, ніж інша трава, в’яне.

13.Отака доля всіх, що забувають Бога, | надія ж нечестивого пропаща.

14.Його надія — нитка, | а певність — павутиння.

15.Обіпреться об дім свій, та цей не встоїться; | ухопиться за нього, — не вдержиться.

16.Він повний сил на сонці, | його галуззя поза сад сягає;

17.поміж каміння вплітається його коріння | і врізується в саме серце скелі.

18.Та коли вирвуть його з його місця, | воно зрікається його: «Я тебе не знаю!»

19.Тож так гниє він на дорозі, | коли з землі вже інші виростають.

20.О ні! Безвинного Бог не відштовхує, | ані злочинцеві руки не простягає.

21.Він ще наповнить уста твої сміхом, | уста твої веселим окликом.

22.І ворогів твоїх стид укриє, | і намет нечестивих зникне.»

 

 

9.Іов відповідає Білдадові.

1.Заговорив Іов і мовив:

2.«Правда! Я знаю, що воно так; | та й як би чоловік міг бути | справедливим перед Богом?

3.Коли б він захотів на прю з ним стати, | на тисячу ні разу йому не відповів би.

4.Він мудрий серцем і силою могутній; | хто проти нього коли вперся й зостався цілим?

5.Він переносить гори, і вони не знають, | в своєму гніві їх перевертає.

6.Зрушує землю з її місця, | й її стовпи стрясаються.

7.Він велить сонцю, і воно не сходить; | кладе печать на звізди.

8.Він небеса нап’яв, сам він; | він ходить по морських висотах.

9.Він створив Віз, Косарів, | Квочку і Комори Півдня.

10.Він творить діла великі, незбагненні | і чудеса без ліку!

11.Як пройде попри мене, я не побачу, | як промайне, я не помічу.

12.Як він щось забере, хто йому заборонить? | Хто йому скаже: Що чиниш?

13.Бог не одвертає свого гніву; | під ним лежать помічники Рагава!

14.Де вже мені йому відповідати | та проти нього слова підбирати?

15.Я хоч би й правий був, не озвався б, | а радше милосердя в судді мого благав би.

16.Коли б я і покликав, і він озвався, | я не повірив би, що він мій голос слухає.

17.Він, що торощить мене в хуртовині | і множить без причини мої рани, —

18.він не дає мені й відідхнути | так насичує мене гіркотою.

19.Коли йдеться про силу, він могутній! | Коли про суд, хто сміє його позивати?

20.Якщо виправдуватисьму, мої уста мене осудять, як об’явлю себе невинним, мене обвинуватять.

21.Невинний я? Я й сам не знаю! | Життя моє мені нінащо.

22.Тому й кажу: Усе одно | безвинного й грішника він губить.

23.А коли бич зненацька убиває, | з невинного розпуки він сміється.

24.Коли якусь країну віддано в руки лиходія, | обличчя її правителів він закриває. | Як же не він — хто інший?

25.І мчать мої дні від гінця швидше, | біжать, щастя не бачать.

26.Линуть, мов чайки з очерету, | неначе яструб, що падає на здобич.

27.Як я скажу собі: Забуду мою скаргу, | скину хмурий вид, розвеселюся! —

28.то я тремчу перед усіма муками моїми, | бо знаю, що не визнаєш мене безвинним.

29.Коли ж я винуватий, | чому маю томитися надармо?

30.Хоч би обмивсь я і снігом і вимив чисто мої руки лугом,

31.навіть тоді ти вкинув би мене в багнисько, | мною гидилась би моя одежа.

32.Бо він не людина, як я, | щоб я міг йому відповісти: | Ходімо на суд разом!

33.Немає посередника між нами, | що поклав би на нас обох свою руку,

34.що відвернув би свій бич від мене, | щоб страх його не лякав мене більше.

35.Однак я говоритиму; я його не боюся, | бо не такий я перед самим собою.»

 

 

10.Чи ж каратиме Бог діло рук своїх?

1.«Життя моє мені набридло! | Дам волю смуткові моєму, | і говоритиму в гіркоті душі моєї.

2.Я скажу Богові: Не засуджуй мене! | Вкажи мені, за що зо мною правуєшся.

3.Чи це для тебе добре мене гнітити, | твоїх рук діло нехтувати та раді грішників сприяти?

4.Невже в тебе тілесні очі? | Невже ти бачиш, як людина бачить?

5.Чи дні твої подібні до днів людських, | роки твої, немов дні смертних,

6.що ти шукаєш у мене провини, | розвідуєшся, чи є гріх у мені,

7.хоча й знаєш, що я не провинився, | що нікому спастися з руки твоєї?

8.Руки твої мене склали й сотворили, | і ти ж мене всього руйнуєш?

9.Згадай, благаю, що ти мене виробив, неначе глину; | і хочеш знову в порох мене повернути.

10.Чи ж ти не вилив мене молоком, | не згустив мене сиром?

11.Ти одяг мене шкірою й тілом, | з костей і жил зіткав єси мене.

12.Ти дав мені життя і милість, | і твоя опіка зберегла мій дух.

13.Та ось що скрив ти в твоїм серці, | я знаю, що воно оце на думці в тебе:

14.якщо грішу, — за мною назирати | й гріха мені не відпускати.

15.Горе мені, як завиню! | Та хоч і правий я — не зважусь голову підняти, | я, насичений ганьбою, упоєний бідою!

16.Якщо я підведусь, мов лев, ти гонишся за мною | і знов показуєш на мені твою велич.

17.Виводиш нових свідків проти мене, | і збільшуєш твій гнів на мене: | дедалі нові лави йдуть у бій на мене.

18.Навіщо вивів мене з лона? | Я був би вмер, — мене не бачило б ніяке око.

19.Я був би, наче б мене й не було ніколи; | мене перенесли б з утроби в домовину.

20.Днів життя мого так мало! | Лиши мене, щоб я розвеселився трохи,

21.поки піду й не повернуся, | в країну темряви й смертельної тіні,

22.в країну смертельної тіні та безладу, | де світло, немов пітьма.»

 

 

11.Цофар докоряє Іовові.

1.Заговорив Цофар з Наамату й мовив:

2.«Чи ж оте багатослів’я не знайде відповіді? | Чи ж за балакуном визнають слушність?

3.Чи ж твоє базікання призведе людей до мовчанки? | Глумитимешся, а ніхто тебе й не застидає?

4.Ти кажеш: Моя наука ясна, | і чистий я перед очима твоїми.

5.О, коли б Бог заговорив, | коли б він розтулив уста свої до тебе,

6.і показав тобі мудрости тайни, | що над усяке розуміння, | тоді б ти зрозумів, що Бог від тебе вимагає | менше, ніж твоя провина заслужила.

7.Чи ж можеш збагнути істоту Божу, | проникнути Вседержителя?

8.Вона висока, наче небо! Що вдієш? | Вона глибша Шеолу! Що знаєш?

9.Довша, ніж земля, її міра, | ширша, ніде море.

10.Коли проходить, хто його спинить? | Коли на суд поставить, хто йому заборонить?

11.Він бо знає людей підлих; | бачить лукавство й має його на увазі.

12.Тож так пустоголовий робиться розумним, | як дике осля стає свійським.

13.Якщо скеруєш твоє серце | і простягнеш руки твої до нього,

14.як віддалиш від твоїх рук кривду | й не даси неправді жити у твоїм наметі,

15.тоді напевне підведеш обличчя твоє без плями, | стоятимеш твердо, боятися не будеш.

16.Бо ти біду твою забудеш; | немов про воду, що сплила, ти згадуватимеш про неї.

17.Життя твоє буде ясніше півдня, | а темнота буде, як ранок.

18.Безпечний будеш, бо матимеш надію, | поглянеш навкруги й покладешся собі безпечно.

19.Ляжеш собі, й ніхто не смітиме тебе лякати, | і багато буде тих, що запобігатимуть у тебе ласки.

20.А очі злих погаснуть, | для них не буде втечі; | надія їхня — чим скорш умерти!»

 

 

12.Іов відповідає Цофарові.

1.Заговорив Іов і мовив:

2.«Справді лише ви люди, | і з вами умре мудрість!

3.Є й у мене розум, як у вас, | нічим я від вас не гірший! | Та й хто не знає того?

4.Посмішищем ближнього зробивсь я, | що взиваю до Бога, і він відповідає; | сміховиськом — я праведний, безвинний.

5.Презирство на нещастя! — думає щасливий. | Стусана тому, який спотикнеться!

6.Шатра ж грабіжників спокійні, | і ті, що гнівлять Бога, сидять собі безпечні, | ті, що власну руку мають за бога.

7.Спитай лиш у тварин, вони тебе навчать; | у птиць небесних, і тобі сповістять;

8.або повзунів, вони тебе повчать, | і риби в морі тобі повідають!

9.Хто з усіх них не знає, | що рука Господня все це створила?

10.В його руці душа всього живого, | дихання кожного людського тіла.

11.Хіба не вухо слова розрізняє?

12.У сивоголових — мудрість, | у довголітніх — розум.

13.У нього премудрість і потуга, | у нього рада й розум.

14.Як він зруйнує, ніхто не відбудує; | як замкне когось, ніхто вже не відімкне.

15.Здержить води — все повисихає;| а пустить їх — розбурять землю.

16.У нього сила та обачність; | у нього зведений і зводитель.

17.Він радників босоніж відсилає | і в суддів розум відбирає.

18.Він знімає з царів кайдани | й оперізує їх стан мотуззям.

19.Він відсилає священиків босоніж, | і валить могутніх.

20.Він проречистим рот закриває, | він забирає в старих розум.

21.Він виливає на вельмож презирство | й розпускає пояс сильних.

22.Він виявляє те, що в темряві глибоко скрилось, | виводить смертну тінь на світло.

23.Множить народи і їх губить, | поширює людей, а потім їх нищить.

24.Він відбирає розум у голів краю, | пускає їх блудити в пустині без дороги.

25.І вони бродять помацки у темряві без світла, | і заточуються, немов п’яні.»

 

 

13.Даремні зусилля друзів Іова.

1.«Усе це бачило моє око, | вухо моє це чуло й зрозуміло.

2.Що ви знаєте, я також знаю, | нічим я від вас не гірший.

3.Та я бажаю говорити з Всемогутнім, | я хочу на прю з Богом стати.

4.Щождо вас, то ви архимники, | нездатні лікарі — усі ви!

5.Коли б то ви уже замовкли! | Це була б ваша мудрість.

6.Слухайте ж, прошу, мою скаргу, | на оборону моїх уст уважайте.

7.Чи задля Бога верзтимете неправду? | Чи ради нього будете плести облуду?

8.Чи хочете за ним тягнути? | Змагатися за Бога?

9.Хіба на добре воно вийде, якщо він вивідати вас захоче? | Чи ж можна з нього глузувати, як то люди з людей глузують?

10.Він покарає вас напевне, | коли ви потайки тягтимете за кимось.

11.Чи ж його велич вас не страхає, | страх перед ним на вас не нападає?

12.Ваші гадання — думки з попелу, | і відповіді ваші — відповіді з глини.

13.Замовчіть передо мною, я буду говорити, | хоч би й що мені сталось.

14.Я візьму моє тіло собі в зуби, | покладу мою душу собі в руку.

15.Навіть коли захочете мене вбити, я не здригнуся; | однак, мої вчинки перед ним я боронитиму.

16.Це, зрештою, було б моїм рятунком, | бо перед ним не смів би з’явитись нечестивий.

17.Слухайте уважно моє слово, | моя наука нехай увійде у ваші вуха.

18.Ось я готую мою справу; | я знаю, що я маю слушність!

19.Хто захоче сперечатися зо мною? | Я зараз же замовкну, готовий умерти.

20.Двох речей тільки не чини зо мною, | тоді я не ховатимусь від тебе!

21.Одверни від мене твою руку, | і нехай страх твій мене не жахає!

22.І тоді клич, і я відповідатиму; | або я буду говорити, а ти мені відказуй.

23.Скільки переступів та гріхів у мене? | Вкажи мені переступ мій і гріх мій!

24.Чому ховаєш вид твій | і за ворога мене вважаєш?

25.Хочеш злякати зірваний листочок | і за билинкою сухою гнатись?

26.Пишеш на мене гіркий засуд | і гріхи молодости моєї мені закидаєш;

27.заковуєш у колоди мої ноги, | стежки мої всі пильно назираєш, | і сліди ніг моїх рисуєш.

28.Та я марнію, немов дерево трухляве, | немов одежа, що її міль переїла.»

 

 

14.Нетривке життя людське.

1.«Чоловік, що родиться від жінки, | віком короткий і тривоги повний.

2.Зростає, немов квітка, і в’яне, | і біжить тінню без упинку!

3.І на такого відкриваєш твої очі, | тягнеш на суд із собою?

4.Хто з нечистого може зробити чисте? | Ніхто!

5.Коли йому дні визначені, | число місяців його тобі відоме, | ти викреслив йому межу, якої він не переступить,

6.то відверни від нього твої очі, залиш його, | покіль, як той поденник, він не скінчить дня свого.

7.І дерево має надію; | воно, хоч зрубане, ще відродиться, | і пагінці його рости не перестануть.

8.Навіть як його корінь у землі постарівся, | і пень його у ґрунті струхлявів,

9.але, скоро воно почує воду, знов зазеленіє | і поросте галуззям, наче молоденьке.

10.А людина вмирає і лежить бездушна; | людина йде на той світ, — і де вона?

11.Води зникають з моря, | ріки стають сухими, сохнуть;

12.отак людина ляже і не встане; | покіль не щезнуть небеса, — не пробудиться, | не підведеться від сну свого.

13.Коли б уже ти сховав мене в Шеолі, | укрив мене, поки перейде гнів твій, | призначив мені строк — потім згадати про мене!

14.Коли хтось умре, хіба оживе знову? | Я б дожидав увесь час моєї служби, і аж поки не прийшла б для мене заміна.

15.Ти кликнув би, і я тобі відповів би, | ти прагнув би діла рук твоїх.

16.Замість, як нині, рахувати мої кроки, | ти не вважав би більше на гріх мій!

17.І запечатаний у торбинці був би мій переступ, | мою провину ти перекреслив би!

18.Та ба! Як гора падає, валиться, | і скеля зо свого місця сходить,

19.води каміння витирають, | злива змиває з землі порох, | так ти чоловіка надію нищиш.

20.Кидаєшся на нього постійно, і він зникає, | змінюєш вид його і відсилаєш.

21.Чи в честі його діти, він не знає, | чи в ганьбі, він не помічає.

22.Він тільки відчуває біль свого тіла, | і його душа над ним самим ридає.»

 

 

15.Еліфаз говорить удруге.

1.Заговорив Еліфаз із Теману й мовив:

2.«Хіба ж відповідає мудрий пустим знанням, | сповняє своє нутро східнім вітром,

3.сперечаючись недоречними словами, | промовами, в яких немає користи?

4.Ти навіть відкидаєш богобоязливість, | і касуєш побожність перед Богом.

5.Твоя вина навчає уста твої, | ти вибираєш бесіду лукавих,

6.тим і осуджує тебе рот твій, а не я! | І власні твої уста свідчать проти тебе.

7.Хіба ти перший з людей народився, | побачив світ перед горбами?

8.Хіба ти слухав Божої наради, | присвоїв собі мудрість?

9.Що знаєш ти, чого б ми не знали? | Що розумієш, чого б ми не розуміли?

10.Є сивий та старий також між нами, | що перейшов віком і твого батька.

11.Хіба для тебе мала річ — Божа втіха | та тихе слово, сказане до тебе?

12.Чого пориває тебе твоє серце? | Чому очима гордо позираєш,

13.коли звертаєш проти Бога гнів твій | і твоїм ротом верзеш такі речі?

14.Що таке людина, щоб була чистою? | Як бути справедливим тому, хто родиться від жінки?

15.Якщо й своїм святим не йме він віри, | і небеса нечисті перед його очима,

16.оскільки більш гидка й зіпсована людина, | що, наче воду, п’є беззаконня.

17.Я поясню тобі, мене послухай! | Я оповім те, що сам я бачив,

18.що оповідають мудрі, | не таївши нічого, за предками своїми.

19.Їм одним земля дана була, | і ні один чужинець не скитався між ними.

20.Поки віку у злого — себе самого мучить; | протягом призначених гнобителеві літ

21.жахливий крик лунає у його вухах; | серед повного спокою на нього нападає грабіжник.

22.Не сподівається, що повернеться із пітьми, | і всюди меч перед собою бачить.

23.Його кидають на їжу коршакові. | Він знає, що над ним біда нависла.

24.День темряви його жахає, | нужда й тіснота на нього насідають, | немов той цар, готовий кинутись до бою.

25.Він здіймав свою руку проти Бога, | він хоробрував із Всемогутнім.

26.З випростаною шиєю біг проти нього | захоронений грубими щитами.

27.Обличчя його набрякло салом, | боки поросли жиром.

28.Він жив у зруйнованих містах, | у домах, де ніхто більше не жив, | бо вони були готові завалитись.

29.Не забагатіє він, розвіється його достаток, | і не простягнеться його тінь по країні.

30.Він не втече від мороку, | вогонь спалить його ніжне галуззя, | а цвіт його обіб’є вітер.

31.Нехай не покладається на свій зріст високий, | знаємо бо, що то — марнота.

32.Віття його зів’яне передчасно, | його галуззя не буде зеленіти.

33.Мов виноградина, він скине недоспілі грона | і, наче маслина, цвіт свій зронить.

34.Так! Кодло нечестивого буде безплідне, | і вогонь пожере шатра продажних.

35.Хто зачав зло, той породить нещастя; | нутро його готує злуду».

 

 

16.Іов удруге відповідає Еліфазові.

1.Заговорив Іов і мовив:

2.«Чув я багато вже такого, | гіркі з вас усіх утішителі!

3.Чи буде край словам на вітер? | Яка біда спонукує тебе відповідати?

4.Я теж базікав би, як ви, | якби ви були на моєму місці. | Я б теж засипав вас словами, | кивав над вами б головою

5.та додавав би вам відваги моїми устами | й не перестав би рухати губами.

6.Та чи я говорю — не притихає біль мій, | чи мовчу — він мене не покидає.

7.Ось і тепер виснажив мене завидющий, | уся його ватага мені допікає.

8.Він устає свідком проти мене, | кидає мені ввічі клеветою.

9.Гнів його рве й лютує проти мене, | він скрегоче на мене зубами. | Противники мої очима блискають на мене,

10.роззявили на мене свою пащу, | у зневазі б’ють мене по щоках, | зібравшися на мене разом.

11.Бог видав мене нечестивцям, | у руки безбожникам мене кинув.

12.Я був щасливий, та він струсив мене, | схопив мене за шию і розбив на кавалки, | прицілом собі мене поставив.

13.Стріли його мене навколо оточили, | він прошиває моє нутро без пощади, | він жовч мою на землю розливає.

14.Він пробиває в мені пролом за проломом, | мов велетень, кидається на мене.

15.Веретище я зшив собі на шкіру, | й обличчя своє занурив у порох.

16.Вид мій почервонів від плачу, | на віях моїх тінь смерти, —

17.хоч і нема в руках у мене насильства, | і хоч молитва моя чиста!

18.Земле, не закривай моєї крови,| і хай не буде місця для мого крику.

19.Тепер також на небі є у мене свідок, | мій оборонець на висотах.

20.Думки мої глибокі — мої оборонці, | і око моє ллє до Бога сльози.

21.О, якби чоловік міг правуватись з Богом, | як людський син із своїм ближнім!

22.Іще бо кілька літ, що прийдуть, | і я піду в дорогу, з якої не повернуся.»

 

 

17.Іов нарікає далі.

1.«Мій дух розбитий, | дні мої погасли, | для мене залишається лише могила.

2.Чи не став я посміховиськом? | Чи не в гіркоті ночують мої очі?

3.О, поручися за мене сам перед собою! | Бо хто б ручився за мене?

4.Та ти позбавив розуму їхнє серце, | тому й не піднесеш їх угору.

5.Вони призначають здобич друзям, | тоді як очі власних дітей меркнуть.

6.Ти зробив мене притчею народу, | мені плюють у вічі.

7.В очах моїх від смутку потемніло, | і мої члени, наче тінь, виснажуються.

8.Дивуються над оцим праведні люди, | і невинний обурюється на безбожника.

9.Та праведник тримається путі своєї | і чистий руками ще більш набирає духу.

10.Вернітеся ж, усі ви, приступіте; | може, бодай одного мудрого знайду між вами!

11.Дні мої відпливли, думки мої розбиті! | Зідхання мого серця

12.з ночі день роблять, | і супроти темряви світло близько.

13.Чи можу сподіватись? Шеол — моя домівка! | У темряві стелю я собі постіль.

14.Кричу до гробу: Ти мій батько! | А до хробака: Моя сестра й моя мати!

15.Де ж тут моя надія? | І щастя моє. — хто його бачив?

16.Зійдуть у Шеол зо мною? | коли зануримося разом у порох?»

 

 

18.Білдад відповідає Іовові.

1.Заговорив Білдад із Шуаху та й мовив:

2.«І докіль будете словам ви класти перешкоди? | Будьте розумні, і тоді говоритимемо!

3.Чому нас уважаєш за скотину? Чому в твоїх очах ми нечисті?

4.О, ти, що у досаді душу свою роздираєш! | Чи ж задля тебе земля має опустіти? | Чи скелі пересунуться зо свого місця?

5.Таж у безбожника погасне світло, | полум’я його не буде більше блищати.

6.Стемніє світло в наметі його, | і погасне над ним його світич.

7.Бадьорий хід його ослабне, | його повалить власний намір.

8.Він ускочить у сітку власними ногами | і над сильцем буде ходити.

9.Пута впіймають його ноги, | петля буде тримати його цупко.

10.На землі сховане йому сильце | і пастка для нього на стежці.

11.Навколо страхи його лякають, | слідом за ним женуться.

12.Він голодує у своїх достатках, | і нещастя стоїть у нього збоку.

13.Недуга роз’їдає його шкіру, | і перворідний смерти гризе його члени.

14.З намету, де він був безпечний, його виривають | і до царя страхів тягнуть.

15.Ти можеш жити в його наметі, що не його вже, | і посипають сіркою його домівку.

16.Внизу його коріння засихає, | угорі ж його гілляки в’януть.

17.Пам’ять про нього з землі щезає, | і немає його імени в околиці.

18.Його зо світла в пітьму зіштовхують, | його зо світу проганяють.

19.Ні внуків, ні нащадків він не матиме в народі; | ані душі живої у своїх оселях.

20.Захід жахнеться над його нещастям, | а схід пройметься страхом.

21.Отакі житла нечестивця, | отаке місце того, хто не знає Бога!»

 

 

19.Іов відповідає Білдадові вдруге.

1.Заговорив Іов і мовив:

2.«Докіль ви будете смутити мою душу, | промовами, мене пригноблювати?

3.Оце вже десять раз мене ви образили, | і не стидаєтесь мене зневажати.

4.Коли я справді завинив, | то провина моя на мені зостанеться.

5.Коли вам справді любо величатись надо мною | та закидати мені мою ганьбу,

6.то знайте, що Бог мене придавив, | обвів мене навколо сіткою своєю.

7.Як закричу: Насилля! — ніхто не чує; | коли закличу — немає суду!

8.Загородив мені дорогу, перейти не можу; | і на стежки мої поклав пітьму.

9.Здер з мене мою славу, | вінець ізняв з голови у мене.

10.Руйнує мене навкруги, я пропадаю; | неначе дерево, надію в мене вириває.

11.Палає гнівом проти мене, | за ворога собі вважає.

12.Його загони купою прибули, | насипали дорогу проти мене | й облягли кругом намет мій.

13.Братів моїх він віддалив від мене, | і мої знайомі відчужилися від мене.

14.Близькі мої ізникли, | друзі мої мене забули,

15.Мої домашні й мої слугині мене вважають за чужинця, | я зайдою в їхніх очах зробився.

16.Кличу мого слугу — не відповідає, | хоч я і власними устами його прошу.

17.Жінка моя гидує моїм подихом, | я став гидким синам мого лона,

18.а й малі діти мене зневажають. | Як підведусь, вони глузують з мене.

19.Гордують мною усі мої найсердечніші друзі; | а ті, що я любив, обернулись проти мене.

20.Тіло у мене згнило в моїй шкірі, | а кості мої вистають з-під шкіри, як зуби.

21.Змилуйтеся, змилуйтесь надо мною, мої друзі, | бо рука Божа мене доторкнулась!

22.Чому, як Бог, женетеся за мною, | не насичуєтеся моїм тілом?

23.О, якби мої слова були записані, | якби вони були вириті на міді!

24.Різцем залізним і олив’яним | видовбані у скелі повіки!

25.Я знаю — Захисник мій живе, | і останнім він устане над порохом.

26.Позбавлений навіть шкіри, я встану; | і в моїм тілі побачу Бога.

27.Я сам його узрю, очі мої побачать, | а не хтось інший; | серце у мене в грудях ниє!

28.Якщо ви мислите: За що б нам його переслідувати, | яку зачіпку знайти нам на нього? —

29.то бійтеся меча для себе, | бо гнів проти провин палає, | щоб знали, що суд буде.»

 

 

20.Цофар відповідає Іовові вдруге.

1.Заговорив Цофар з Наамату й мовив:

2.«Думки мої спонукують мене відповідати, | та й неспокій той, що в мені.

3.Я вислухав докір, для мене образливий, | але мій розум шепоче, що маю відповісти.

4.Чи ти не знаєш, що від віків, | з того часу, коли постала на землі людина,

5.веселощі безбожного короткі | і радість нечестивого хвилева?

6.Навіть якби під небеса піднявсь він зростом, | і голова його сягала аж до хмари,

7.мов привид, пропаде навіки. | Хто його бачив, питатиметься: Де він?

8.Він зникне, наче сон, його не знайдуть більше, | немов нічна мара, він щезне.

9.Око, що бачило його, не бачитиме його ніколи, | і не вглядить його вже більш його оселя.

10.Діти його відшкодують убогих, | руки його повернуть назад його багатство.

11.Кості його повні юнацького запалу, | але він разом з ним ляже в порох.

12.А коли зло було йому солодке в роті, | і він ховав його у себе під язиком,

13.беріг його, не покидав його, | тримав його під піднебінням,

14.то їжа ця в його нутрі зіпсується, | отрутою гадючою візьметься в його нутрощах.

15.Він виблює добро, що був проглинув; | Бог вирве його з живота у нього.

16.Отруту ссав гадючу — | його уб’є язик зміюки!

17.Він не вздріє вже річок олії, | ані потоків меду й молока.

18.Трудом набуте поверне, проковтнути не зможе; | плодом свого прибутку не буде радіти.

19.Бо він гнобив і покидав убогих, | пограбував дім, замість його будувати.

20.Бо черево його не відало наситу, | від його скупощів не можна було врятуватись.

21.Від його ненажерства ніхто не міг спастися; | тим то і не буде тривким його щастя.

22.У повноті достатків йому стане тісно, | всяке нещастя впаде на нього.

23.Саме коли він наповнятиме живіт свій, | Бог зішле на нього жар свого гніву, | пустить дощем на його тіло стріли.

24.Якщо ухилиться від зброї із заліза, | то його прошиє лук мосяжний.

25.Стріла пройде йому навиліт через спину, | крізь жовч його пройде спис блискучий; | великий жах упаде на нього!

26.Тьма-тьменна таємно для нього уготована. | Вогонь, що ніхто не роздмухав, пожере його; | він знищить і те, що лишиться в його наметі.

27.Небо відкриє його несправедливість | і земля встане проти нього.

28.Його домівку змиє повінь, | що розіллється в день Божого гніву,

29.Ось яка доля грішника від Бога, | спадщина, що випаде йому від Бога.»

 

 

21.Іов відповідає Цофарові вдруге.

1.Заговорив Іов і мовив:

2.«Вважайте, слухавши, на моє слово, | і нехай воно втішить вас.

3.Стерпіть мене, я буду говорити; | як виговорюся — насміхайтесь.

4.Чи ж то на людину моя скарга? | Як тут не бути нетерплячим?

5.Вважайте ж мені: ви вжахнетесь, | затулите рукою уста ваші.

6.Я сам, коли подумаю про те, здригаюсь, | і моє тіло охоплює тремтіння.

7.Чому живуть оті нечестиві, | старіються та й ще багатіють?

8.Їхні діти гараздують перед ними, | нащадки їхні ростуть у них перед очима.

9.Домівки їхні від страху безпечні, | і бича Божого нема над ними.

10.Їхній бик запліднює, не знемагає; | корова їхня телиться, не скидає.

11.Вони пускають бігати дітей своїх, мов овець, | й малеча їхня гарцює.

12.Виспівують під бубон та під цитру, | і веселяться під сопілки голос.

13.Провадять дні свої у щасті, | і сходять до Шеолу в мирі.

14.А, проте, Богові казали: «Відступи від нас! | Доріг твоїх не хочемо ми знати!

15.Що він таке, отой Всемогутній, щоб нам йому служити? | І що за користь нам його благати?»

16.Чи ж їхнє щастя не в них у руках? | Чи ж рада злих від нього не далека?

17.Чи, може, світло у безбожних раз-у-раз гасне | і падає на них нещастя? | Чи часто у своєму гніві він їх губить,

18.так, що вони стають, немов солома перед вітром, | немов полова, що її здіймає вихор?

19.А, може, Бог зберігає його кару для його дітей? | Ні! Нехай відплатить йому самому, щоб сам теє відав!

20.Нехай побачить власними очима своє горе, | і з гніву Всемогутнього хай вип’є!

21.Яка йому журба про дім свій після нього, | коли число місяців у нього пораховане?

22.Чи то ж нам Бога знання вчити, | коли він судить щонайвищих?

23.Один умирає повний сили, | повнотою щасливий та безпечний.

24.Стегна у нього повні ситі, | кості його набиті шпигом.

25.А другий умирає наболілою душею, | не скуштувавши щастя.

26.Разом лягають у порох, | їх черва вкриває!

27.Я знаю добре думки ваші | та замисли, що проти мене куєте.

28.Ви кажете: Де дім вельможі? | Де намет, що грішники у ньому жили?

29.Хіба ви не питали тих, що у світах бували, | над досвідом їхнім не розмишляли,

30.що в день біди лихий щаджен буває, | що у день гніву він веселий?

31.Хто йому закине його поведінку ввічі, | і те, що він накоїв, хто йому відплатить?

32.Коли ж його внесуть на цвинтар, | над гробом своїм він чатує.

33.Скиби землі йому солодкі. | За ним ідуть усі люди, а перед ним — нема й ліку!

34.Що вони варті, ваші втіхи марні? | Таж відповіді ваші — лиш омана!»

 

 

22.Еліфаз говорить утретє.

1.Заговорив Еліфаз із Теману й мовив:

2.«Чи ж може людина Богові бути корисна, | якщо сам собі мудрий приносить користь!

3.Що Всемогутній має з того, що ти справедливий? | Який йому прибуток з того, що твої дороги досконалі?

4.Чи може він тебе карає за твою побожність, | іде на суд із тобою?

5.Чи ж не за те, що злоба твоя превелика, | і що переступам твоїм нема краю?

6.Видно, ти брав з братів твоїх заклади за дрібницю, | здирав одежу з голих.

7.Спраглому не давав єси води напитись, | голодному відмовляв єси хліба.

8.Кожному сильному — була земля, | а прихильники твої заселювали її.

9.Ти відсилав удовиць із порожніми руками, | ламав сиротам руки!

10.Тим то навколо тебе сіті, | і страх тебе лякає раптово.

11.Світло тобі потемніло, ти вже не бачиш, | і повінь вод тебе вкриває.

12.Чи ж: Бог не наверху в небі? | Поглянь на зорі вгору, як вони високо!

13.Ти кажеш сам до себе: Що Бог знає? | Хіба він крізь чорну хмару судить?

14.Хмари йому завіса, він не бачить; | він небесним обрієм походжає.

15.Хочеш триматись одвічної дороги, | яку топтали люди беззаконні,

16.що були схоплені передчасно, | коли ріка підмила їхні основи?

17.Які до Бога говорили: Одступи од нас! | Що, мовляв, нам Всемогутній зробить?

18.Таж він наповнював їхні доми щастям, у той час, як думка злих його цуралась.

19.Бачать те праведники і радіють, | невинний із них сміється:

20.Хіба не пропав їхній статок? | Чи не пожер вогонь їхні рештки?

21.Тож помирися з ним, зроби угоду, | і твоє щастя повернеться до тебе!

22.Прийми з уст його науку. | Вклади його слова собі до серця.

23.Як до Всесильного ти звернешся покірно, | як віддалиш несправедливість від намету твого,

24.золото вважатимеш за порох, | оте офірське — за рінь із ручаїв.

25.Всесильний буде твоїм скарбом, | брусками срібла у тебе!

26.Тоді ти будеш радуватися Всесильним | і підведеш обличчя твоє до Бога.

27.Помолишся до нього, і він тебе почує, | і ти виконаєш твої обітниці.

28.Все, що задумаєш, тобі поталанить, | і над дорогами твоїми засяє світло,

29.бо він принизить того, хто несеться вгору, | а смиренний очима буде в нього врятований.

30.Безвинного він визволяє, | ти чистотою рук твоїх спасешся.»

 

 

23.Іов відповідає Еліфазові втретє.

1.Заговорив Іов і мовив:

2.«Сьогодні знову гірка моя скарга, | його тяжка рука у мене стогін вириває.

3.Коли б я знав, де його знайти | щоб доступитись до його престолу!

4.Я впорядив би перед ним розправу, | наповнив би доводами мої уста.

5.Я збагнув би слова відповіді до мене, | я зрозумів би, що він мені сказав би!

6.Чи сперечався б він на повну силу зо мною? | О ні! Він би тільки до мене прислухався.

7.Тоді з ним праведник став би на прю, | і я звільнився б від судді мого назавжди!

8.Та як піду на схід — його немає, | на захід — його не помічаю.

9.На півночі його шукаю — не бачу, | повернуся на південь — не виджу.

10.Він знає мою путь і мою зупинку; | нехай же мене випробує: як золото, я вийду.

11.Моя нога його сліду трималась; | путі його я пильнував, не відхилявся.

12.Від заповіді уст його не відступав я, | накази уст його ховав у себе в грудях.

13.Призначить він щось, — хто назад поверне? | Чого він забажає, те й зробить.

14.Виконує бо свою постанову, | а й ще багато іншого, що в ньому існує.

15.Тому я перед ним жахаюсь, | подумаю — і його лякаюсь.

16.Бог зламав мій дух, | і налякав мене Всесильний.

17.Бож не від темряви я гину, | і не від пітьми, що вкрила вид мій.»

 

 

24.Зухвалість грішників.

1.«Чому Всемогутній не затаїв часи, | а ті, що його знають, днів його не бачать?

2.Безбожники пересувають межі, | отару й чабана займають.

3.Відводять осла в сиротини, | беруть у заклад вола вдовиці.

4.Убогі поступаються з дороги, | усі пригноблені в краю мусять від них ховатись.

5.Мов дикі осли в пустині, | вони виходять на роботу, | шукаючи запопадливо їжі, а ввечорі — немає дітям хліба.

6.Жнуть на чужому полі, | виноград грішника збирають.

7.Голі вони ночують, без одежі, | не мають чим накритись, коли холодно.

8.В горах на дощі мокнуть, | за браком сховку туляться до скелі!

9.Сиріт від грудей відривають, | беруть у заклад дитину в бідних.

10.Голі блукають, без одежі, | і голодні зносять снопи.

11.Вичавлюють між мурами олію, | спраглі, топчуть виноград у точилі.

12.З міста чути людей стогін, | душа смертельно поранених кличе на допомогу, | та Бог не чує їхньої молитви!

13.Є поміж ними й вороги світла, | які шляхів його не знають, | стежками його не простують.

14.Удосвіта стає убивник, | убиває бідного й сіромаху, | вночі бродить злодюга.

15.Око перелюбця пильнує, коли смеркне. | Він думає: Ніхто мене не бачить, | і кладе собі на вид запинало.

16.В пітьмі підкопують домівки, | а вдень замикаються, | не знають світла.

17.Тінь смерти то для всіх них ранок; | коли ж він зійде, жах їх огортає.

18.Вони від дня втікають; | маєтність їх на землі проклята, | в їх виноградниках не завертає виноградар.

19.Посуха й спека пожирає сніжну воду — | так грішника Шеол хапає.

20.Утроба, що його родила, його забуває, | черва собі солодко ним пасеться, | не згадується більше його ім’я; | так кривда, неначе деревина, ломиться.

21.Він чинив зло безплідній, що не родить; | він не чинив добра вдовиці!

22.Та той силою своєю хапає дужих, | встає, і він життя непевний.

23.Забезпечує його й дає опору, | та Господні очі за його путями стежать.

24.Вони ледь-ледь піднесуться, — і вже в’януть, | немов зірвана мальвія, | немов головки колосків зів’ялих.

25.А як воно не так, то хто мене спростує, | на ніщо оберне мою мову?»

 

 

25.Білдад із Шуаху говорить востаннє: єдино Бог — чистий.

1.Заговорив Білдад із Шуаху і мовив:

2.«У нього влада й страшна потуга: | він творить мир у себе на висотах.

3.Хіба полкам його є лічба? | І над ким він не виставляє чати своєї?

4.І як людині бути праведною перед Богом? | Як бути чистим тому, хто родивсь від жінки?

5.Коли навіть місяць не світить, | і зорі не чисті перед очима в нього;

6.то що вже людина — хробак той, | і людини син — червяк той!»

 

 

26.Іов відповідає Білдадові.

1.Заговорив Іов і мовив:

2.«Ой, як ти допоміг тому, що без сили, | підтримав слабу руку!

3.Що ж то за раду ти дав тому, хто мудрости не має, | й що за велику виявив ти обачність!

4.Кому ти говорив оту промову? | І чий дух вийшов із тебе?

5.Тіні померлих трясуться під землею; | води й усе, що в них живе, боїться.

6.Голий перед ним Шеол, | і Аваддон — відкритий!

7.Він розіп’яв над порожнечею північ, | він на нічому повісив землю.

8.Він замикає води у своїх хмарах, | і оболок не розсідається під ними.

9.Він місяцеві у повні вид закриває, | він простягає над ним свою хмару.

10.Він накреслив круг над водами | аж до межі між світлом та темнотою.

11.Стовпи небес трясуться, | і остовпілі лякаються його погрози.

12.Силою своєю він утихомирив море, | і своїм розумом розбив Рагава.

13.Дух його прояснив небо, | рука його прошила в’юнкого змія.

14.Усе ж це — зверхній вигляд його діл, | а ми лиш чуємо слабкий їх відгомін! | А хто ж би зміг збагнути силу його грому?»

 

 

27.Остання промова Іова.

1.І повів Іов далі свою мову, кажучи:

2.«Клянуся Богом, що позбавив мене права, | і Всесильним, що напоїв гіркотою душу мою!

3.Покіль мій дух у мені, | і Божий подих у моїх ніздрях,

4.мої уста не говоритимуть неправди, брехні язик мій не промовить.

5.Не бувати тому, щоб я та визнав за вами слушність! | Покіль не вмру, я досконалости моєї не зречуся.

6.Триматимусь моєї правди, я її не облишу. | Совість моя ні одним моїм днем мені не докоряє!

7.Нехай з моїм ворогом буде як з безбожником, | а з тим, хто встає проти мене — як з беззаконником!

8.Яку безбожний має надію, коли молиться, | коли підносить душу свою до Бога?

9.Чи ж вислухає Бог його взивання, | коли прийде на нього нужда?

10.Чи буде відрадою йому Всесильний? | Чи буде прикликати Бога повсякчасно?

11.Я пояснюю вам поведінку Божу, | я не таю Всесильного задумів.

12.А якщо усі ви те бачили самі, | то чого марнотою пустословите?

13.Ось яка злій людині від Бога доля, | й участь, що від Всесильного насильникові випадає!

14.Як матиме синів багато, під меч підуть; | і його потомки не будуть мати досита хліба.

15.Тих, що зостануться по ньому, мор забере до гробу, | їхні вдови плакати по них не будуть.

16.Хоч він і назбирає, немов пилу, срібла, | й одежі, мов болота, наскладає,

17.з наскладаного праведник буде вдягатись, | срібло наслідує невинний.

18.Він будував дім собі, немов гніздечко; | немов курінь, що робить собі сторож.

19.Багатим ляже, та востаннє; | відкриває очі: нічого більш немає!

20.Удень прийде страх на нього, | а вночі вхопить його буря.

21.Його підійме східній вітер, і геть піде; | він вихопить його із його місця.

22.На нього непощадно кидатимуть камінням, | від караючої руки він утік би радо.

23.Над ним плескатимуть у долоні; | де б він тільки був, його висвистуватимуть.»

 

 

28.Похвала Божій мудрості.

1.«Срібло має жилу початкову, | золото — також місце, де його очищують.

2.Залізо з землі добувають, | розтоплений камінь стає міддю.

3.Людина кладе край пітьмі, | розшукує до крайньої межі | — каміння темне, чорне.

4.Люди з світлом пробивають копальню, | де стопи не залишили пам’яті, | — зависають на далекому відлюдді.

5.Земля, що з неї хліб родиться, | під сподом, мов вогнем, розрита: —

6.місце сафірового каміння | та золотого пороху.

7.Стежки туди не знає хижа птиця, | і око яструба її не бачить.

8.Її не топчуть звірі дикі, | лев по ній не проходить!

9.Людина на кремінь кладе свою руку, | перевертає шкереберть гори.

10.У скелях прорубує рови, | усе дорогоцінне бачить його око.

11.Досліджує джерела рік, | виносить сховане на світло.

12.А мудрість звідкіля береться? | Де розумові місце?

13.Ніяка людина її путі не знає, | і не знайти її в землі живих.

14.Безодня каже: Вона не в мені! | Та й море мовить: Не у мене!

15.Її й за щире золото не придбати, | ані сріблом її не можна оцінити.

16.Її не можна оцінити золотом офірським, | ані оніксом дорогоцінним, ані сафіром.

17.Ні золото, ні скло не можуть порівнятися з нею; | її не виміняти за щирозлотний посуд.

18.А про коралі та кришталь і згадувати нічого! | Здобувати мудрість важче, ніж перли.

19.Їй не рівня топаз етіопський, | ні щирим золотом її не оцінити!

20.Звідкіль, отже, береться мудрість? Де розумові місце?

21.Вона від зору всього живого скрита, | і схована від птиць небесних.

22.Погибель і смерть кажуть: | До наших вух дійшла про неї чутка, —

23.але лиш Бог до неї знає стежку, | він знає її місце.

24.Бо він аж на край світу бачить, | на все, що є під небом, поглядає.

25.Коли він призначав вагу вітрові | і давав міру водам,

26.коли встановлював закон дощеві, | дорогу гуркотові грому, —

27.тоді її угледів, облічив, | усталив її, добре її розслідивши.

28.А людині сказав: Страх перед Господом — це мудрість, | берегтися зла — це розум!»

 

 

29.Монолог Іова: щаслива людина.

1.І повів Іов далі свою мову і сказав:

2.«О, коли б я був такий, як за місяців колишніх, | як за тих днів, коли Бог мене хоронив був,

3.коли над головою в мене сяяв його світич, | коли при його світлі я ходив у пітьмі!

4.Такий, як за днів осени моєї, | коли Бог вітав над моїм наметом,

5.коли Всевишній був іще зо мною | і круг мене були мої діти;

6.коли у молоці купались мої ноги, | і скеля точила потоками олію!

7.Як я, було, виходив до брами в місті, | встановлював мій ослін на майдані,

8.хлопці, зобачивши мене, ніяковіли, | старі ж уставали — і залишалися стояти.

9.Вельможі стримувались від розмови, | на уста клали собі руку.

10.І голос старшин тихнув, | язик їхній прилипав до піднебіння.

11.Вухо, що мене чуло, мене хвалило; | око, що мене бачило, свідчило про мене.

12.Я бо рятував убогого, що кликав, | і сироту, й того, кому ніхто не допомагає.

13.Хто гинув, того благословення сходило на мене, | і серцю вдовиці я давав відраду.

14.Я одягавсь у справедливість, і вона вдягалась у мене; | право моє було, мов мантія і корона.

15.Я був сліпому оком, | кульгавому я був ногами!

16.Я батьком був для вбогих, | я розглядав невідомого справу.

17.Я торощив щелепи злому, | з зубів у нього виривав здобич.

18.Я думав собі: Умру старим! | Днів моїх, як піску, буде багато.

19.Мій корінь буде при воді відкритий, | роса у мене на галуззі заночує.

20.Слава моя завжди буде відновлятись, | лук мій зміцніє в руці у мене.

21.Вони мене слухали уважно | — замовкали, коли я їм радив.

22.По моїй мові не говорили більше, | — крапля по краплі спадало на них моє слово.

23.Вони, мов на дощ, на мене чекали, | і розтуляли рот свій, мов на дощ пізній.

24.Усміхнусь, було, до них, коли вони зневіряться, | — веселости з мого обличчя не проганяли.

25.Я призначав дорогу їм, я був їм головою. | Я жив, неначе цар при війську; | куди б я їх тільки вів, — ішли за мною.»

 

 

30.Теперішні злидні.

1.«А тепер глузують з мене менші віком від мене, | яких батьками я нехтував занадто, | щоб їх поставити нарівні з псами в моїй кошарі.

2.Ба й сила рук їхніх навіщо була б мені здалася? | Міць їхня ж цілковито заниділа.

3.З-за браку страви та страшного голоду | вони гризли у степу коріння; | їхня мати — пустка та пустиня.

4.Вони мальвію й листя на кущах збирали, | коріння з дроку — це хліб їхній.

5.Їх із громади проганяли, | на них гукали, наче на злодіїв.

6.Вони жили у байраках при потоках, | у земних печерах та по скелях.

7.Вони ревіли поміж кущами, | під будяками тулилися в купу.

8.Рід упосліджених, нащадки безіменних, | вигнані з землі!

9.І нині я став їхньою піснею, | зробився байкою їхньою!

10.Вони гидують мною, тікають геть від мене, | не стримуються мені плювати в вічі.

11.Що він розв’язав мій мотуз і мене понизив, | то вони розгнуздуються передо мною.

12.Праворуч від мене підводиться ота наволоч, | у петлю спрямовує мої ноги | і вимощує путь свою згубну проти мене.

13.Вони зіпсували мені стежку на мою погибель; | вони деруться догори, ніхто їх не спиняє.

14.Мов крізь пролом широкий, прибувають, | викочуються з-під руїн.

15.Великий страх напав на мене, | вітром розвіялася моя гідність, | і щастя моє зникло, немов хмара.

16.І душа моя нині ниє в мені, | дні смутку мене посіли.

17.Уночі крутить мені у костях, | жили мої не дають мені спочити.

18.Він потужно схопив мене за одежу, | мов би коміром кереї моєї зашморгнув мене,

19.кинув мене в болото, | і я взявся попелом та пилом.

20.Кричу до тебе, та ти мені не відповідаєш; | встаю — та ти до мене уваги не прихиляєш.

21.Став єси до мене жорстоким, | твоєю сильною рукою мене бичуєш.

22.Здіймаєш мене вітром летіти, | в бурі спускаєш мене вниз водою.

23.Знаю, що ти ведеш мене до смерти, | дому, де збираються всі живучі.

24.Але я не здіймав руки на сіромаху, | як він кричав до мене у своєму горі.

25.Чи ж я не плакав над тим, кому живеться тяжко? | Чи ж моє серце до бідного не мало жалю?

26.Я сподівався щастя — і прийшло лихо; | я чекав світла — і наступила пітьма!

27.Нутро моє кипить, не угаває: | дні смутку надійшли на мене.

28.Ввесь ходжу почорнілий, без сонця; | встаю, кричу серед громади.

29.Братом зробився я шакалам, | і приятелем струсям.

30.Шкіра на мені почорніла, | кості мої горять від жару.

31.Цитра моя голосить, | сопілка моя плаче.»

 

 

31.Чеснота Іова.

1.«Я вчинив умову з моїми очима, | щоб на дівицю й не дивились!

2.І яка доля з висоти від Бога? | Яка спадщина від Всесильного з неба?

3.Чи ж не погибель для безбожних? | Чи ж не нещастя лиходіям?

4.Чи ж він доріг моїх не бачить? | Чи ж він не лічить усіх моїх кроків?

5.Чи ж я ходив колись у неправді? | Чи мої ноги бігли за обманом?

6.Хай мене зважить на вазі правдивій, | хай розпізнає Бог мою невинність!

7.Коли ж мій крок схибив з дороги, | і моє серце ходило слідом за очима, | коли до рук моїх прилипла якась пляма,

8.то хай я сію, а їсть хтось інший, | і пагінці мої хай будуть вирвані з корінням!

9.А коли якась жінка звела моє серце, | коли я робив засідку під дверима мого ближнього, —

10.то нехай моя жінка для другого меле, | інші нехай злягають з нею!

11.Бо це безславний вчинок; | переступ, що під суд підпадає,

12.вогонь, що пожирає до загуби, | що ввесь мій урожай нищить дощенту.

13.Якщо я правом мого раба легковажив | чи рабині, як вони правувалися зо мною,

14.то що чинитиму, коли Бог устане | та розслідить? Що йому відповім я?

15.Хіба не той, що створив мене, створив і його в лоні? | Хіба ж не той самий сотворив нас в утробі?

16.Хіба відмовляв я злиденним того, чого вони бажали, | або тьмарив очі вдовиці?

17.Хіба я сам з’їдав мій шматок хліба? | Хіба не їв його й сиротина?

18.Таж я з мого дитинства плекав її, неначе батько, | водив її вже з лона матері моєї!

19.Коли я бачив бідолаху без одежі, | чи злидаря, який не мав чим укритись,

20.хіба мене не благословляли його стегна? | Хіба він вовною з моїх овець не грівся?

21.А коли на сироту здіймав я руку, | бо бачив оборонця мого в брамі, —

22.то хай відпаде в мене від плеча моє рамено, | і хай моя рука відломиться від ліктя!

23.Бо страх Божий упав би на мене, | і перед величчю його не міг би я устоятись!

24.Коли б на золото я покладав свою надію, | коли б до щирого золота казав: Ти — моя безпека,

25.коли б я тішився моїм великим статком, | рукою моєю багато назбиравши,

26.коли б дививсь на сонце, як воно сяє, | та як пливе велично місяць,

27.і тайкома пускав моє серце зблудити, | і цілував устами мою руку, —

28.це теж був би тяжкий переступ, | бо я б відрікався Бога, що на небі.

29.Чи я радів з нещастя мого супротивника? | Чи веселився, як його спіткало лихо, —

30.я, що устам моїм не дозволяв грішити, | домагаючись його життя з прокльоном?

31.Хіба челядь мого шатра не говорила: | Кого ж він не наситив м’ясом?

32.Чужинець не спав ніколи на вулиці, | перехожому я відчиняв мої двері.

33.Чи ж я ховав, як то звичайно люди, мої переступи, | скривав у грудях мої хиби,

34.боявся бо великої юрби, | лякався погорди кревних, і тому мовчав й не наважився підійти до дверей?

35.О, коли б уже хтось та мене переслухав! | Ось мій знак! Хай відповість мені Всесильний!

36.Щождо книги, що написав мій позивайло, | то я носитиму її на плечах у себе, | я покладу її, немов вінець, на себе.

37.Я виявлю йому всі мої кроки; | неначе князь, я наближусь до нього!

38.Якщо кричало проти мене моє поле, | і разом з ним плакали його борозни,

39.бо я його врожай з’їдав без грошей, | смутив життя його робітників, —

40.то хай замість пшениці вродить будяки, | замість ячменю — бур’ян!»

 

 

32.Елігу починає говорити.

1.Як ті три мужі перестали відповідати Іовові, тому що він уважав себе праведним у своїх очах,

2.тоді запалав гнівом Елігу, син Барахела з Бузу, з родини Рама. А запалав він гнівом на Іова за те, що Іов виправдовував себе радше, ніж Бога.

3.На трьох же його друзів запалав він гнівом за те, що вони не знайшли ніякої більш відповіді, а все ж засудили Іова.

4.Отже, Елігу ждав був, поки вони говорили з Іовом, бо вони були старші від нього віком.

5.Як же Елігу побачив, що в устах трьох мужів не було більш ніякої відповіді, запалав гнівом,

6.От і озвався Елігу, син Барахела з Бузу, й мовив: «Я молодий віком, а ви старі вже, | тому я наляканий, боявся | висловити вам мою думку.

7.Я собі думав: Хай дні говорять, | і літа многі хай покажуть мудрість!

8.То Божий дух у людині, | Всесильного надхнення їх урозумляє.

9.Не ті, що мають багато літ, уже й мудрі, | і не старі вже й розуміють правду.

10.Тому й кажу: Мене послухай! | Оповіщу і я, що знаю!

11.Ось я чекав слів ваших, | вслуховувавсь у ваші міркування. | Тоді, як ви шукали слів,

12.я пильно уважав на вас, | і ось ніхто Іовові не перечить, | ніхто з вас не відповідає на його промови.

13.Тож не кажіть: Ми знайшли мудрість; | Бог нас навчає, не людина!

14.Тому я не так сперечатися буду, | я відповім йому не вашими словами.

15.Збентежені, не відповідали більше, | слів їм забракло.

16.І я чекав; але що не говорять, | що стоять і не відповідають більше, —

17.то відповім і я по змозі, | оповіщу і я, що знаю.

18.Повний бо слів я, | мене спонукує дух усередині.

19.Нутро моє, немов вино без стоку, | що нові міхи розриває.

20.Я виговорюсь, легше мені стане; | розтулю мого рота й відкажу.

21.Я не зважатиму ні на чию особу, | лестити не буду нікому;

22.лестити бо й не вмію: | інакше бо умить мене вбив би Творець мій.»

 

 

33.Елігу виявляє помилки Іова.

1.«Тож вислухай, о Іове, мою мову, | вважай на кожне моє слово.

2.Оце уста мої я розтулюю, язик мій промовляє у гортані!

3.Серце моє повторить слова мудрі, | уста мої промовлять чисту правду.

4.Дух Божий творив мене, | і подув Всесильного мене оживлює.

5.Відказуй мені, коли можеш; | готуйся, стань проти мене!

6.Ось я, як ти, у Бога, | — теж утворений із глини.

7.Тим страх передо мною не буде тебе лякати, | моя рука не буде тяжіти над тобою.

8.Ти промовляв до вух моїх, | і голос я вчув твоїх слів:

9.Я чистий, без провини; | я бездоганний, вини в мені немає;

10.він же зачіпки шукає на мене, | за ворога собі мене вважає,

11.ноги мої заковує в кайдани, | й усі кроки мої назирає!

12.От у цьому, я відповім тобі, що ти слушности не маєш, | бо Бог є більший від людини.

13.Чого тобі на нього нарікати, що на всі твої слова він не відповідає?

14.Бог скаже раз, скаже й двічі, | та на те не вважають.

15.У сні, у нічному видінні, | коли глибокий сон на людей находить, | коли вони на ліжку засинають,

16.тоді розтулює він людям вухо | і втискає свою пересторогу,

17.щоб відвернути людину від якогось вчинку, | щоб від гордині мужа уберегти,

18.щоб душу його зберегти від Ями, | життя його від переходу підземеллям.

19.Бог його напоумлює хворобою на ложі | та безнастанним болем його костей,

20.тож він відвертається від хліба, | й душа його від улюбленої страви.

21.Тіло його очевидячки марніє, | самі лиш кості видно.

22.Душа його зближається до Ями, | життя його — до місця, де померлі.

23.Добре, коли є в когось ангел, | один на тисячу заступник, | щоб людині вказати її обов’язок,

24.та змилуватись над ним і сказати: | «Звільни його, нехай не сходить в Яму! | Я знайшов бо викуп за його душу!»

25.Тіло його тоді стає свіжішим, ніж в юнака, | і він повертається знов до днів молодечих.

26.До Бога молиться, і Бог його приймає, | і з радістю він дивиться на нього, | повертає йому його справедливість.

27.І тоді той співає прилюдно й промовляє: | Згрішив я, кривду заподіяв, | та Бог не відплатив мені тим самим;

28.він звільнив мою душу від переходу через Яму, | життя моє світ бачить.

29.Отак усе оце творить Бог | двічі, тричі з людиною,

30.щоб вирятувати її душу з Ями, | щоб світлом живих її освітлити.

31.Вважай же, Іове, та мене слухай; | мовчи, я буду говорити!

32.Відповідай, як маєш що сказати! | Кажи, я радий дати тобі слушність.

33.А коли ні, ти мене слухай! | Мовчи, і я навчу тебе мудрости.»

 

 

34.Друга промова Елігу.

1.Елігу почав говорити далі й мовив:

2.«Слухайте мої слова, о мудрі, | нахиліть до мене вухо, о розумні!

3.Бо вухо слова розрізняє, | як піднебіння куштує страву.

4.Розсудім разом, що є справедливе, | і визнаймо між нами, що є добре.

5.Ось Іов мовив: «Я правий, | та Бог відмовив мені суду.

6.Проти свого права мав би я брехати? | Рана моя невигойна, хоч я й невинний!»

7.Чи є десь такий чоловік, як Іов, | що глум глитає, немов воду,

8.що з лиходіями товаришує | та що з безбожниками ходить?

9.Він бо сказав: Нема з того користи | людині, коли догоджає Богу.

10.Тим слухайте мене, мужі розумні! | Не може бути зла у Бозі | й у Всесильному — неправди!

11.Він людині відплачує згідно з її ділами; | як кожний ходить, так у Бога знаходить.

12.Воістину Бог зла не чинить, | Всесильний суду не кривить.

13.Хто йому довірив землю? | Хто доручив йому всесвіт?

14.Якщо він візьме дух свій знов до себе, | до себе забере своє дихання, —

15.усяке тіло зараз же загине, | людина повернеться у порох.

16.Отже, як маєш розум, слухай! | Вважай на моїх слів голос!

17.Чи ж міг би правити, хто ненавидить право? | Чи ж ти Сильного та Праведного осудив би?

18.Того, що до царя мовляє: Негодящий! | А до вельмож: Безбожні! —

19.що не зважає на князів особу, | не сприяє радше багатому, ніж бідному, | бо всі вони діло рук його.

20.Раптом вони вмирають, і більше їх немає; | народ бунтується посеред ночі, | без труднощів могутнього скидає.

21.Бо його очі над путями чоловіка, | він бачить кожен його крок.

22.Нема ні темряви, ані глухої тіні, | де б лиходії могли заховатись.

23.Він не накладає на людину строку, | щоб та ставала на суд із Богом.

24.Він розгромлює без допиту вельможних, | і ставить на їхнє місце інших.

25.Він знає добре їхні вчинки | скидає їх одної ночі, — і топчуть їх.

26.Як беззаконних карає їх перед очима інших

27.за те, що відхилилися від нього | й ніколи про путі його не дбали,

28.так що дійшов до нього зойк злиденних, | і він почує крик смиренних.

29.Коли він спочиває, хто потривожити його посміє? | Коли обличчя своє сховає, хто його побачить? | Він на народи й одиниці поглядає,

30.щоб лицемір не царював, глузуючи з народу.

31.І коли він до Бога каже: Мене обдурено! | Зла не чинитиму вже більше!

32.Навчи мене, якщо я помилився! | Якщо вчинив несправедливість, більш не буду! —

33.то чи він, гадаєш, має тим самим відплатити? | Через те, що зневажаєш суди, | через те, що то ти вибираєш, а не я, | — скажи, отже, що знаєш!

34.Розумні люди мені скажуть, | і мудрий муж, що мене чує:

35.Іов говорить нерозважно, | в його словах нема глузду!

36.Коли б то Іова розсліджено докладно | за відповіді, що личать людям нечестивим,

37.бо він до гріхів своїх додає ще бунт | і затискає кулаки при нас, | і множить слова проти Бога!»

 

 

35.Третя промова Елігу: нехай Іов смириться перед Богом, і Бог його вислухає.

1.Елігу почав говорити далі й мовив:

2.«Невже оце тобі здається справедливим, | а ще й казав ти: «Я праведний перед Богом».

3.Коли ж казатимеш: «Що тобі до того, | і що я чиню тобі, коли грішу?» —

4.то я дам відповідь тобі | і друзям твоїм з тобою.

5.Глянь лиш на небо й подивися! | Зирни на хмари, вони вищі від тебе!

6.Коли грішиш, то що йому заподієш? | Коли провин твоїх багато, що йому скоїш?

7.Коли ти праведний, то що даєш йому? | Або що він бере з руки у тебе?

8.Твоя бо злоба шкідлива лиш людині, як ти, | а й справедливість твоя для людського лиш сина корисна.

9.Від превеликого утиску кричать люди | і лементують від насильства можних.

10.Але ніхто не каже: «Де Бог, наш Сотворитель, | що вночі дає пісні?

11.Він більш нас, ніж звірів земних, навчає, | і більш, ніж птаство піднебесне, нас врозумлює.»

12.Хоч і кричать там, він не відповідає | з-за гордині злочинців.

13.До справжньої бо марноти Бог не прислухається, | Всесильний на те не зважає.

14.Тим менше, коли ото ти кажеш, | що ти його не сприймаєш! | Суд готовий перед його обличчям, | він жде й на тебе!

15.От і тепер, коли гнів його не став карою, | і йому, мовляв, байдуже до зухвальства, —

16.то всетаки Іов даремно уста розтуляє | і в невіданні слова множить.»

 

 

36.Четверта промова Елігу.

1.І знову Елігу взяв говорити:

2.«Зажди но трошки, і я тобі з’ясую, | бо ще чимало можна сказати про Бога.

3.Сягну знанням моїм далеко | і визнаю Творцеві моєму слушність.

4.Воістину в словах моїх нема неправди, | і звершений знанням стоїть біля тебе.

5.Так! Бог силою великий, однак, не гордує чистим серцем.

6.Він не дає грішникові жити, | він бідолашним чинить правосуддя,

7.і праведника не позбавляє права. | Він царів ставить на престолі, | саджає їх назавжди! Але що загорділи,

8.тому вони закуті в кайдани, | обплутані мотуззям нужди!

9.Він виявляє їм діла | й переступи їхні, бо вони загорділи.

10.Він відкриває їм вухо на навчання, | від беззаконства велить відвернутись.

11.І як вони послухаються, почнуть йому служити, | то проведуть свої дні у щасті, літа свої в утісі.

12.А коли не послухаються, то пройдуть через Яму | і пропадуть у невіданні.

13.Щождо лукавих серцем, що гнів свій зберігають, | і що не звали на допомогу, коли їх в’язано,

14.то їхня душа загине замолоду, | життя їхнє — між розпусниками.

15.Він бідного рятує власною його бідою | і в злиднях об’являється для його вух.

16.Отож і тебе він вирве з пащі скрути, | її тобі заступить достаток щедрий, | і стіл твій буде повен туку.

17.А наповнишся нечестивими осудами, | то спіткають тебе суд і розправа.

18.Вважай, отже, щоб не звели тебе достатком | і щоб дар великий не збив тебе з дороги!

19.Хіба твої багатства безконечні щось тобі допоможуть? | Або твоєї сили всі потуги?

20.О, не бажай тієї ночі, | коли народи з своїх місць ізникають!

21.Остерігайсь, не нахиляйсь до кривди: | тим бо й випробувано тебе стражданням.

22.Бог, справді, силою великий, | і хто такий учитель, як він?

23.Хто йому вкаже його дорогу? | Хто скаже: Ти дієш кривду.

24.Тож пам’ятай: ти маєш величати його діло, | яке оспівують люди.

25.Усі люди над ним розважають, | кожний здалека дивиться на нього.

26.Так! Бог великий, не нам його збагнути! | Число його років не має ліку.

27.Він притягає води краплі | і прочищує їх на дощ у парі;

28.спускають його хмари, | і на натовп людей виливають.

29.Хто зможе зміркувати, | доки сягають хмари | або гуркіт грому у його наметі?

30.Він розстелює над ним свій оболок | і вкриває вершини гір.

31.Ними годує він народи, | дає поживу подостатком.

32.Він бере блискавицю обома руками, | велить їй бити у ціль.

33.Він нею чабана попереджає, | та й скот, що нюхом чує бурю.»

 

 

37.Елігу говорить далі.

1.«Тому й здрігнулося моє серце | і зрушилось із свого місця!

2.Слухайте, слухайте гомін його голосу | і грюкіт, що з уст його виходить.

3.Під усім небом він його розпросторює, | і блискавка його аж до кінців землі сягає.

4.Позаду нього реве голос; | Бог гримить голосом величним | і блискавиць своїх не зупиняє, | коли лунає голос його.

5.Бог своїм голосом гримить предивно, | творить діла великі, нам незбагненні!

6.Він каже снігові: Падай на землю! | Великим зливам: Лийте чимдуж!

7.Кожній людині кладе печать на руку, | щоб усі, кого створив він, те могли знати.

8.Звір утікає у свій сховок, | сидить у своїх барлогах.

9.З півдня буревій надходить, | є холод із півночі.

10.Від Божого подуву лід береться, | й поверхня вод твердіє.

11.Він хмари вогкістю вантажить, | і оболок розпускає його світло,

12.що колами кружляє | і крутиться згідно з його наміром, | виконуючи все, що він йому накаже, | на овиді земного кругу;

13.воно виконує його волю чи то як кару, | чи як милосердя.

14.Слухай же це, Іове! | Стань і роздумуй про дивні діла Божі.

15.Чи знаєш, як Бог їм повеліває, | як його хмара блискає світлом?

16.Чи розумієш рівновагу хмари, | чудні діла Найзвершенішого у знанні?

17.Коли нагріється твоя одежа, | коли земля відпочиває під вітерцем із півдня, —

18.чи міг би ти з ним нап’ясти небо | тверде, мов дзеркало, вилите?

19.Навчи нас, що маємо йому сказати, | і не сперечатимемось більш, бо справа темна.

20.Чи буде йому звіщено, як я говорю? | Чи як хто скаже що, дійде до нього?

21.Та й тепер не видно було світла, | хмари його затьмили, | але повіяв вітер і їх геть розвіяв,

22.і надійшло з півночі золотисте сяйво. | Навкруги Бога страшна велич!

23.Всесильний! Не можем його осягнути! | Великий силою і правом, | повний правоти — не утискає.

24.Тому й бояться його люди, | він же й не споглядає на усіх, що у серці велемудрі.»

 

 

38.Слово Боже.

1.Озвавсь Господь із бурі до Іова і мовив:

2.«Хто то такий затемнює мої задуми | нерозважливими словами?

3.Підпережи, як мужеві годиться, твої крижі: | бо я питатиму тебе — спробуй мене навчати!

4.Де був єси, як я закладав землю? | Скажи, як маєш розум.

5.Хто визначив їй міру, — може знаєш, | або хто простягнув лінію над нею?

6.На чім підвалини її оперто, | або хто поклав її наріжний камінь

7.під радісні співи ранніх зір, | під оклики веселі всіх синів Божих?

8.Хто зачинив ворітьми море, коли воно, ринувши, виходило з материнського лона?

9.Коли я зробив для нього одіж-хмару | і пелену для нього — густу мряку?

10.Границю я йому призначив, | поклав засуви й ворота

11.й мовив: Ось покіль дійдеш, далі не перейдеш! | Ось тут розіб’ються твої надимані хвилі!

12.Чи на віку твоєму ти повелів колинебудь ранкові, | вказав зорі належне місце,

13.щоб вона ухопила за краї землю | і щоб безбожників струсила з неї?

14.Вона міняє вид свій, мов глина для печатки, | стає барвистою, немов одежа.

15.І в грішників відібрано їхнє світло, | і ломиться піднесена рука.

16.Чи ти зійшов колись до джерел моря? | Походжав дном безодні?

17.Чи відкрилися тобі ворота смерти? | Чи бачив єси брами смертельної тіні?

18.Чи обійняв оком світ широкий? | Скажи, коли усе те знаєш!

19.Де та дорога — до світла оселі, | і темрява, — де її місце,

20.щоб привести їх до їхнього житла, | направити їх до їхнього дому?

21.Ти знаєш, бо ж ти вже тоді народився, | і число днів твоїх велике.

22.Доходив ти колись до сховищ снігу? | Чи, може, бачив склади граду,

23.що я тримаю на час-пору смутку, | на день війни та битви?

24.Де та дорога, що нею світло ділиться | і шириться по землі східній вітер?

25.Хто зливі канали риє, | дорогу гуркотові грому,

26.щоб дощ послати на безлюдну землю, | пустиню, де нема нікого?

27.Щоб напоїти пустизну та пустелю, | щоб виростити в степу тирсу?

28.Чи має дощ батька? | Хто родить роси краплі?

29.З чийого лона лід виходить? | І іній з небес, — хто його породжує?

30.Мов камінь, тверднуть води, | обличчя безодні замерзає.

31.Чи міг би ти зв’язати вузли Квочки? | Чи Косаря мотуззя розв’язати?

32.Чи вивести у свій час ранню зорю, | Віз із його дітьми повести?

33.Чи знаєш ти небес закони? | Чи можеш їхній порядок на землі встановити?

34.Можеш зняти голос твій до хмари, | щоб рясний дощ спустивсь на тебе?

35.Чи можеш розсилати блискавиці, щоб вони пішли | й тобі сказали: Ось ми!

36.Хто вклав в ібіса мудрість? | Хто півневі дав розум?

37.Хто мудро може зчислити хмари | і бурдюки небесні вихиляти?

38.Як пил стає болотом | і як грудки злипаються до купи?

39.Невже то ти полюєш для левиці здобич | і голод левенят заспокоюєш,

40.коли, причаївшися, вони лежать у барлогах, | сидять, в гущавині засівши?

41.Хто воронові харч готує, | як його діти пищать до Бога, | блукаючи без поживи?»

 

 

39.Слово Боже (далі).

1.«Чи знаєш час, коли гірські кози котяться? | Чи спостеріг пологи ланей?

2.Можеш порахувати місяці, за яких вони вагітні ходять? | Чи знаєш час, коли вони родять?

3.Вони злягають, приводять своїх діток | і пускають плід свій.

4.Діти їхні кріпнуть, ростуть у пустині, | відходять і не повертаються вже більше.

5.Хто пустив дикого осла на волю? | Хто розв’язав пута онагра,

6.якому я призначив степ на житло, | солонці на перебування?

7.Він кпить з гармидеру у місті, | крик погонича не чує.

8.Він нишпорить по горах, на своєму пасовиську, | вишукуючи всяку зелень.

9.Чи схоче служити тобі буйвол? | Чи заночує він при яслах у тебе?

10.Чи ти прив’яжеш йому до шиї посторонок? | Чи боронуватиме він за тобою ниву?

11.Чи покладешся на нього, тим що велика в нього сила, | і лишиш на нього твою працю?

12.Чи будеш певний, що він назад прийде | і завезе зерно на тік твій?

13.Крило у струся красне, | пір’я й пух у нього гарні?

14.Коли кладе на землі свої яйця | і на піску їх вигріває,

15.він забуває, що нога їх може роздушити, | що дикий звір їх може розтоптати.

16.До власних дітей він жорстокий, | мов би вони не його були; | йому байдуже, що праця його марна.

17.Бо Бог позбавив його глузду, | не наділив його розумом.

18.Але скоро здійметься, махнувши крильми, | з коня й комонного сміється!

19.Хіба то ти даєш коневі силу? | Вдягаєш гривою його шию?

20.Силуєш його, неначе сарану, стрибати? | Його величне іржання жах наводить.

21.Він риє копитами землю й силою радіє, | кидається назустріч зброї.

22.Він зо страху сміється, нічого не боїться, | перед мечем не відступає.

23.Над ним гуркоче сагайдак, | вогненний спис і ратище.

24.В тріпотливому запалі він мов глитає землю, | не може встоятись коли сурма засурмить.

25.Щоразу, як засурмить, він іга-га! — каже, | здалека чує битву, | грімкий голос старшин і військовії кличі.

26.Чи то твоєю мудрістю літає сокіл, | на південь простягає крила?

27.Чи на твій наказ орел летить угору, | гніздо собі на висоті звиває?

28.Живе на скелі і ночує, | на верхах зубчастих та на твердинях.

29.Звідти чигає він на здобич, | очі його бачать далеко.

30.Його орлята кров смокчуть: | де труп — і він там!»

 

 

40.Смиренна відповідь Іова і дальше слово Боже.

1.Озвавсь Господь до Іова і казав:

2.«Невже суперник не перестане сперечатись із Всесильним? | Хай відповість, хто закидає Богові!»

3.Відповів Іов Господові й мовив:

4.«Як я був легковажним, що тобі відкажу? | Я краще покладу собі на уста руку.

5.Раз говорив я, та більше не повторю; | двічі, та більше вже не буду.»

6.Озвавсь Господь з бурі до Іова й мовив:

7.«Підпережи, як мужеві годиться, твої крижі! | Буду тебе питати, ти будеш мене навчати.

8.Чи хочеш справді скасувати моє право? | Чи хочеш мене осудити, щоб виправдатися самому?

9.Хіба таке рамено у тебе, як у Бога, | чи можеш загриміти голосом таким, як у нього?

10.Приоздобся, отже, в сяйво й славу, | у пишноту й велич одягнися!

11.Вилий докраю гнів твій; | глянь на всіх гордих і смири їх!

12.Глянь на всіх пишних, принизь їх; | роздави грішників на місці!

13.Зарий їх усіх у землю, | замкни їх у в’язницю!

14.Тоді я теж тобі признаюсь, | що твоя десниця може тебе врятувати.

15.Ось бегемот, що я створив. | Він їсть траву, як віл.

16.Глянь, що за сила в його крижах, | що за потуга в його черева м’язах!

17.Махне хвостом, неначе кедром, | жили його бедер переплелися.

18.Кості його, неначе мідні труби, | члени його, немов залізні прути.

19.Він — Божих діл початок, | він створений тираном над товаришами.

20.Гори дають йому поживу, | там граються усі звірі дикі.

21.Під лотосами він собі лягає, | сховавшись в очереті та болоті.

22.Лотоси вкривають його тінню, | навкруги нього водяні верби.

23.Йому байдуже, як ріка бушує, | він не боїться навіть, коли Йордан по рот сягає.

24.Чи може хто його за очі взяти | чи проколоти глодом йому носа?

25.Чи витягнеш гачком ти левіятана? | Чи прив’яжеш мотузкою його язика?

26.Чи вправиш ти йому тростину в ніздрі | і чи проколеш йому щелепу?

27.Чи він тебе благатиме вельми? | Чи говоритиме він лагідно з тобою?

28.Чи заключить союз із тобою, | чи візьмеш його за слугу назавжди?

29.Чи, немов пташкою, будеш ним забавлятись, | для твоїх дівчаток його прип’явши?

30.Чи спільники-рибалки продадуть його, | поділять його між покупцями?

31.Чи можеш стрілами прошити його шкуру | та риб’ячою острогою голову йому пробити?

32.Як покладеш на нього руку, готовсь на бій, | та більш того не зробиш!»

 

 

41.Слово Боже (далі).

1.«Марна була б твоя самовпевненість: | уже самий вигляд його валить на землю.

2.Хіба він не страшний, коли його збудити? Хто може перед ним устоятись?

3.Хто був напав на нього й зоставсь цілим? | Ніхто у цілій піднебесній.

4.Не промовчу й про його члени, | і розповім про його силу незрівнянну.

5.Хто підняв колинебудь перед його одежі? | Хто пройшов крізь його подвійний панцер?

6.Хто відчинив ворота його пащі?! Кругом зубів його страх!

7.Спина його — щитів шереги, | замкнених щільно, мов камінною печаттю.

8.Один до одного пристає тісно, | так, що між ними повітря не проходить.

9.Кожен до кожного щільно прилипає, | вени зрослись докупи нероздільно.

10.Чхне він — аж заблисне,| очі у нього, немов вії світанку,

11.З пельки у нього вилітають смолоскипи, | вискакують огненні іскри.

12.З ніздер у нього дим виходить, | мов з казана, що на вогні парує.

13.Своїм подихом він запалив би вугілля, | з пащі у нього полум’я виходить!

14.У його шиї сидить сила, | поперед нього жах стрибає.

15.М’язи на його тілі грубі; | як натиснути на них, — не подаються.

16.Серце його тверде, мов камінь, | тверде, мов спід у жорнах!

17.Як він устане, на хвилі страх надходить; | морські буруни геть утікають.

18.Меч ударить його й одскочить, | також і копіє, спис та стріла.

19.Залізо йому — солома, | мідь — дерево трухляве.

20.Вистріл з лука не спонукає його до втечі, | каміння з пращі — то йому полова.

21.Ціп йому, мов стеблина, | а свисне спис, то він собі сміється!

22.Під ним — черепки гострі; | неначе борона, проходить по болоті.

23.Під ним, мов у казані, кипить безодня, | йому море, мов горщик на пахощі.

24.По собі він лишає світлу стежку; | глибінь стає, мов голова сива.

25.Рівні він на землі не має, | він створений безстрашним.

26.Він позирає на все гордо: | він цар над усіма гордими звірями!»

 

 

42.Визнання Іова та епілог.

1.Відповів Іов Господеві й мовив:

2.«Знаю, що ти все можеш; | усе, що задумаєш, зробити спроможен.

3.Хто ж то такий, що затемнює задум невіданням? | Тому я говорив про те, чого не розумію; | про чуда, мені незбагненні, що їх не знаю.

4.Вчуй же, я буду говорити; | питатиму тебе, — навчай мене.

5.Я чув лиш те, що говориться про тебе, | але тепер на власні очі тебе виджу!

6.Тому смиряюся і каюсь | на поросі та на попелі.»

7.Промовивши ці слова до Іова, Господь сказав до Еліфаза з Теману: «Запалав я гнівом проти тебе й проти обох твоїх друзів, бо ви не говорили про мене по правді, як мій слуга Іов.

8.Оце ж візьміть із собою 7 бичків та 7 баранів та йдіть до мого слуги Іова, і принесіть за себе всепалення, і нехай Іов, слуга мій, помолиться за вас, і я зглянуся на нього, і не заподію вам нічого прикрого за те, що ви не говорили про мене по правді, як мій слуга Іов.»

9.Еліфаз із Теману, Білдад з Шуаху й Цофар з Наамату пішли й вчинили, як сказав їм Господь, і зглянувся Господь над Іовом.

10.Господь повернув Іовові його становище, бо Іов заступався за своїх друзів; Господь збільшив усе, що було в Іова, удвоє.

11.Тоді прийшли до нього усі його брати, усі його сестри й усі його давні знайомі, і їли хліб з ним у його хаті, розважаючи його та втішаючи його в усьому тому нещасті, що на нього зіслав був Господь; кожен подарував йому дуката, кожен золоту каблучку.

12.І благословив Господь нове становище Іова більш, ніж старе, і було у нього 14 000 овець, 6000 верблюдів, 1000 пар волів і 1000 ослиць.

13.І народилось у нього семеро синів і три дочки.

14.Одну назвав він Голубка, другу Пахуча квітка, а третю Рожок на помаду.

15.Не було у всій країні таких вродливих жінок, як Іовові дочки. І дав їм батько спадщину між їхніми братами.

16.Жив Іов після цього ще 140 років і бачив своїх дітей і дітей своїх дітей аж до четвертого покоління.

17.І вмер Іов старим, нажившися на світі.

 

 

ІІ Книга Макавеїв

1.Листи юдеїв з Єрусалиму до своїх братів у Єгипті.

1.«Братам юдеям, що в Єгипті, привіт! Брати юдеї, що в Єрусалимі та в краю Юдейськім, бажають щасливого миру.

2.Нехай Бог благословить вас добром і згадає союз з Авраамом, Ісааком та Яковом, своїми вірними слугами.

3.Нехай він дасть вам усім серце почитати його та чинити його волю великодушно й добровільно.

4.Нехай відкриє ваше серце для закону свого та для своїх заповідей і нехай дасть вам мир.

5.Нехай вислухає ваші молитви, примириться з вами та й не покине вас у лиху годину.

6.Ось ми тут сьогодні молимося за вас.

7.За Царя Димитрія, 169-го року, ми, юдеї, вам писали: у скруті й у великому смутку, що наліг на нас цими роками, відколи Ясон зо своїми прибічниками, зрадивши святу землю й царство,

8.підпалив двері в храмі й розлив кров невинну, — ми молились до Господа й були вислухані. Ми принесли тоді жертву й офіру з питльованої муки, засвітили ліхтарі й виклали хліби.

9.І нині ми вам пишемо, щоб ви святкували дні Кучок у місяці Кіслеві. Рік 188.»

10.«Ті, що живуть у Єрусалимі, та Юдеї, рада старших і Юда, Арістобулові, наставникові царя Птолемея, з роду помазаних священиків, і юдеям, що в Єгипті, привіт і поздоровлення!

11.Врятовані Богом від великих небезпек, ми вельми йому дякуємо як нашому вождеві в боротьбі проти царя.

12.Бо це він відкинув тих, що воювали проти святого міста.

13.Прибули бо в Персію, і князь із своїм військом, яке здавалось непереможним, був порубаний у храмі Нанеї, завдяки хитрості жерців Нанеї.

14.Антіох із своїми друзями прибув на те місце, немов би для того, щоб одружитися з богинею, а насправді, щоб захопити великий скарб як посаг.

15.Жерці храму Нанеї виставили той скарб, і коли Антіох з небагатьма ввійшов ув огорожу святині, вони, скоро він увійшов, замкнули храм,

16.відчинили в стелі потаємні двері й, кидаючи зверху камінням, забили князя і тих, що з ним були, і, розшматувавши їх на кусні та відтявши їм голови, кинули тим, що були зовні.

17.Нехай у всьому буде благословенний наш Бог, що видав на смерть нечестивих.

18.Маючи на думці святкувати двадцять п’ятого Кіслева очищення храму, ми вважали нашим обов’язком сповістити вас про це, щоб ви теж святкували Кучки й день появи вогню, тоді, як Неємія, відбудувавши храм і жертовник, приносив жертви.

19.Бо коли наших батьків виводили у Персію, тодішні священики взяли з жертовника вогню й потайки сховали в порожній сухий колодязь і там так добре скрили його, що місце нікому не було відоме.

20.А як минуло доволі часу, коли то було Богові вгодно, висланий перським царем Неємія звелів потомкам тих священиків, які сховали вогонь, розшукати його. Та як ці донесли нам, що не знайшли вогню, лише якусь масну воду, тоді він казав їм зачерпнути її і принести до себе.

21.І коли для жертв усе було готове, Неємія звелів священикам обризкати тією водою дрова й те, що лежало на них.

22.Коли вони так зробили, й сонце, що перед тим було сховане за хмарами, через якийсь час знову засяяло, зайнявся вогонь великий, так що всі здивувались.

23.І тоді, коли горіли жертви, священики молилися, а зо священиками ввесь народ. Йонатан починав, а за ним інші промовляли разом з Неємією.

24.Молитва ж була така: Господи, Господи, Боже, Творче всього, страшний, могутній, справедливий, милосердний і єдиний Царю та благодітелю,

25.єдиний подателю, єдиний справедливий і Вседержителю, вічний, що спасаєш Ізраїля з усякого зла, що вибрав єси наших батьків і освятив їх,

26.прийми цю жертву за ввесь народ твій Ізраїля; бережи твоє спадкоємство й освяти його.

27.Збери наших розсіяних; визволь тих, що в рабстві між народами; зглянься над упослідженими й поневіреними, і нехай народи знають, що ти — Бог наш.

28.Покарай тих, що гноблять нас і поневіряють нами в своїй гордині.

29.Пересели народ твій у твоє святе місце, як це Мойсей був сказав.

30.В той час священики співали гимни.

31.А коли жертви згоріли, Неємія звелів облити велике каміння водою, яка залишилась.

32.Як це зробили, загорілося полум’я, що його поглинула ясність, яка засяяла від жертовника.

33.Коли це стало явним, і перському цареві оповіли, що на тому місці, де виселені священики були сховали вогонь, з’явилась вода, якою Неємія з товаришами очистили приналежне до жертви,

34.тоді цар, огородив те місце, розслідив справу й об’явив його святим.

35.Він приймав і роздавав силу дарунків тим, що їм хотів показати свою прихильність.

36.Товариші Неємії назвали ту воду нефтоар, що означає очищення, однак загально називають її нефтай.»

 

читати далі