Книга Іова
1.Чесноти та багатства Іова 1-5; заздрощі Сатани 6-12; нещастя спадають на Іова 13-22.
1.Був чоловік у землі Уц на ім’я Іов. Чоловік той був щирий і праведний, богобоязливий і цурався зла.
2.І народилось у нього семеро синів і три дочки.
3.А статку було в нього 7000 овець, 3000 верблюдів, 500 пар волів, 500 ослиць і пребагато челяді, так що чоловік той був найбагатший з усіх мешканців Сходу.
4.Сини його звичайно сходилися собі у призначений день та бенкетували в кожного по черзі. Кликали вони й трьох сестер своїх їсти й пити з собою.
5.І як дні гостин завершували круг свій, посилав Іов по них і наказував їм очищуватись. Другого дня вставав він рано-вранці й приносив за кожного з них всепалення, бо говорив сам до себе: «Може мої діти согрішили і лихословили Бога в своєму серці» Так чинив Іов увесь час.
6.Та ось одного дня прийшли сини Божі, щоб стати перед Господом. Прийшов і Сатана між ними.
7.Господь спитав Сатану: «Звідкіль ти прийшов?» Відповів Сатана Господеві й мовив: «Кружляв я по землі й ходив довкола неї.»
8.Господь сказав Сатані: «А чи звернув ти увагу на слугу мого Іова? Нема бо на землі нікого, як він, щирого й праведного, богобоязливого й такого, що цурався б зла.»
9.Сатана відказав Господеві й промовив: «Хіба даремно Іов боїться Бога?
10.Хіба ти не огородив його та його дім і все його майно навколо? Ти благословив працю рук його, і стада його ширяться по країні.
11.Та простягни лиш руку твою і діткнися всього його майна: побачиш, чи не лихословитиме тебе увічі!»
12.Господь сказав Сатані: «Гаразд! Усе, що він має, — у твоїй руці. Тільки на нього самого не простягай руки твоєї.» І пішов Сатана геть з-перед лиця Господнього.
13.І сталось однієї днини, як сини та дочки його їли й пили вино в домі старшого брата свого,
14.прийшов посланець до Іова й мовив: «Воли були у плузі, а ослиці паслись поблизу них;
15.аж ось кинулись на них савеї і позаймали їх, а слуг мечем повитинали. І врятувавсь лиш я один, щоб сповістити тобі це.»
16.Ще говорив він, аж ось приходить другий та й каже: «Божий вогонь упав із неба і спалив овець і чабанів, пожер їх. І врятувавсь лиш я один, щоб сповістити тобі це.»
17.Ще говорив цей, аж надходить інший та й каже: «Халдеї, згуртувавши три ватаги, напали на верблюдів та й позаймали їх, а слуг мечем повитинали. І врятувавсь лиш я один, щоб сповістити тобі це.»
18.Ще говорив цей, аж приходить інший та й каже: «Сини твої та дочки трапезували й пили вино в домі свого старшого брата,
19.аж сильний вітер подув з пустині, напер на чотири вугли дому, і дім завалився на дітей, і вони загинули. І врятувавсь лиш я один, щоб сповістити тобі це.»
20.Устав Іов, роздер на собі одежу, обстриг волосся, упав до землі, поклонивсь і мовив:
21.«Нагим вийшов я з материнської утроби, нагим і повернусь туди. Господь дав, Господь і взяв. Нехай ім’я Господнє буде благословенне!»
22.У всьому тому не согрішив Іов і не сказав нічого нерозважливого проти Бога.
2.Сатана насилає на Іова проказу 1-10; відвідини приятелів 11-13.
1.І сталось одного дня, прибули сини Божі, щоб стати перед Господом; прийшов також і Сатана між ними, щоб стати перед Господом.
2.Господь спитав Сатану: «Звідкіля прийшов?» Сатана відповів Господеві й мовив: «Кружляв я по землі та обійшов її навколо.»
3.Господь сказав Сатані: «Чи звернув ти увагу на мого слугу Іова? Нема бо на землі нікого, як він, щирого й праведного, богобоязливого й такого, що цурався б зла. Він усе ще держиться своєї досконалости, дарма що ти навів мене на нього, щоб його безвинно погубити.»
4.Сатана відповів Господеві й мовив: «Шкуру за шкуру! Усе, що має чоловік, віддасть за свою душу.
5.Та простягни лиш твою руку і торкнись його костей і тіла, і побачиш, чи не лихословитиме тебе увічі.»
6.І промовив Господь до Сатани: «Ось він у твоїй руці! Лише життя його пощади.»
7.Вийшов Сатана геть з-перед Господа й ударив Іова лютою проказою від стіп до голови.
8.Взяв Іов черепок, щоб ним чухатися, і сів на попелищі.
9.І каже йому жінка його: «Іще тримаєшся твоєї досконалости? Лихослови Бога і умри!»
10.А він до неї: «Неначе б говорила яка дурна, отаке й ти говориш. Приймали ми добро від Бога, а лиха то й не приймати?» У всьому тому не согрішив Іов своїми устами.
11.Зачувши три приятелі Іовові про все те нещастя, що спіткало його, прийшли, кожен зо свого місця: Еліфаз із Теману, Білдад із Шуаху та Цофар з Наамату. Умовились вони разом, щоб прийти й утішити та розважити його.
12.Але ще здаля кинувши на нього оком, не впізнали його. І заплакали вони вголос, пороздирали на собі одежу й заходилися кидати порох проти неба понад головами.
13.Сиділи вони так коло нього на землі сім день і сім ночей. І ні один не говорив до нього й слова, бачили бо, що біль був великий вельми.
3.Іов гірко скаржиться.
1.Після цього Іов розтулив уста й лихословив свій день.
2.Він почав говорити й мовив:
3.«Нехай загине день, коли я народився | і ніч, що сказала: Зачався чоловік!
4.Той день хай стане тьмою, | хай Бог з висоти не згадує про нього, | нехай світло не сяє над ним,
5.нехай його перекреслить тьма й тінь чорна, | нехай над ним повисне хмара, | нехай густий туман його збентежить.
6.А ніч оту хай ухопить темрява, | нехай не лічиться з днями року, | у місяців число нехай не входить!
7.Та ніч нехай буде безплідна, | радість до неї хай не завітає.
8.Хай проклянуть її ті, що проклинають день, | ті, що готові розбудити Левіятана.
9.Нехай померхнуть зорі її світанку, | нехай чекає світла, та даремно, | нехай повік зорі не бачить,
10.тому що не замкнула | дверей мені в утробі | й горя від очей моїх не скрила.
11.Чому, вже у лоні матері, не вмер я, | як вийшов з утроби, не загинув?
12.Навіщо прийняли мене коліна? | Навіщо було мені ссати груди?
13.Тепер лежав би, спочивав би я, | спав би й мав би спокій
14.з царями й радниками краю, | які споруджують собі могили;
15.або з князями, що мають золота багато | і що наповнюють свої палати сріблом;
16.і не було б мене, як закопаного викидня, | чи як немовляток, що не бачили світу.
17.Там не шаліють більше злочинці, | там спочивають знеможені,
18.там же спокійні в’язні, | не чують крику посіпаки.
19.Малий, великий, там вони обидва, | і раб від свого пана вільний.
20.Пощо дає він світло бідоласі, | і життя тим, яким на серці гірко?
21.Тим, що виглядають смерти, а її немає, | тим, що шукають її більш, ніж скарбів;
22.тим, що радіють без міри, | веселяться, коли знайдуть домовину!
23.Людині, що її дорога закрита, | що її Бог огородив навколо?
24.Зідхання стало мені хлібом, | як вода, линуть мої скарги,
25.бо страх, якого я побоювався, напав на мене, | і те, чого лякавсь я, надійшло на мене.
26.Нема мені ні миру, ні спокою, | нема відради, прийшов на мене клопіт.»
4.Еліфаз картає Іова.
1.Заговорив Еліфаз із Теману й мовив:
2.«І словом нам звернутися до тебе? | Тебе пригнобить, та стримати слова хто зможе?
3.Оце навчав ти багатьох, | і скріпляв знеможені руки.
4.Хто спотикався, словами ти підводив, | хистким колінам давав сили.
5.Тепер же, як найшло на тебе лихо, ти прибитий! | Торкнулося до тебе, і ти збентеживсь!
6.Твоя побожність, чи не вона ж твоя надія? | Чи ж не твоє вповання — путів твоїх невинність?
7.Згадай лишень, хто гинув, бувши безвинний, | і де праведні бували знищені?
8.Оскільки сам я бачив: хто орав лихо | й сіяв загибель, той пожинав їх.
9.Від Божого подуву вони гинуть,| від подиху гніву його зникають.
10.Ревіння лева й голос леопарда вмовкає, | і зуби левенят кришаться.
11.Лев гине без здобичі | й левенята йдуть урозтіч.
12.І надійшло до мене стиха слово, | і я почув ледь-неледь щось із нього,
13.серед примар, нічних привидів, | як на людей находить сон глибокий.
14.Я задрижав і затремтів у страсі, | всі кості мої стряслися,
15.і над моїм обличчям промайнув вітер, | волосся в мене стало дуба.
16.Став хтось, | виду його я не міг розпізнати, | привид, постать перед очима у мене | і чую тихий голос:
17.Чи ж може бути чоловік праведний перед Богом? | Чи може смертний перед своїм Творцем бути чистим?
18.Коли і власним слугам він не йме віри | і в ангелів своїх знаходить недоліки,
19.оскільки ж їх більше в тих, що мешкають у глиняних хатинах, | підвалини яких у поросі; у тих, що їх, неначе міль, давлять.
20.Між ранком та смерком на порох їх стерто, | і не помітиш, як загинули навіки.
21.Мотуз від їхнього намету відривають, | і вони вмирають, бо немудрі.»
5.Еліфаз доручає звернутися до Бога.
1.«Клич, отже, коли є хто, щоб озвавсь до тебе! | До кого із святих хочеш звернутись?
2.Отак безумного досада вбиває, | і дурного губить завзяття.
3.Я бачив, як дурний пускав коріння, | але прокляв умить свою домівку.
4.Далеко від спасіння його діти, | їх топчуть, вони без оборонця при брамі.
5.Те, що вони пожали — голодний поїдає, | та ще й до сховку забирає, | а спрагнений глитає їхнє майно.
6.О, ні! Біда не з-під землі береться, | й не на ниві родиться недоля.
7.Ні! Чоловік призводить лихо, | як іскри, що летять угору.
8.Я б, однак, звернувсь до Бога, | я виклав би мою справу перед Богом,
9.що творить діла великі й недослідимі, | чуда без ліку,
10.що дає дощ на землю і що на ниви посилає воду;
11.щоб смиренних підійняти вгору | і засмученим дати дізнати щастя.
12.Він розбиває думки хитрих | і руки їхні не виконують їхніх задумів.
13.Він ловить мудреців їхнім же лукавством | і рада крутіїв сходить нінащо.
14.Вони вдень натикаються на пітьму, | немов уночі, ходять навпомацки опівдні.
15.Він бідного рятує з їхньої пащі, | і з руки сильного сіромаху,
16.й отак є нещасному надія, | і неправда затуляє рот свій.
17.Блажен той чоловік, якого Бог картає! | Тож не цурайся Всемогутнього науки.
18.Бо він поранить і сам він перев’яже рану, | він ударить, та його ж руки й загоять.
19.Шість разів з біди тебе він урятує, | а на сьомий не доторкнеться тебе лихо.
20.У голоді спасе тебе від смерти, | а на війні з рук меча.
21.І ти сховаєшся від бича язика, | і не злякаєшся нещастя, як надійде.
22.Сміятимешся з спустошення та голоднечі, | звірів, що на землі, боятися не будеш.
23.Бо будеш у змові з камінням, що на полі, | і дикий звір буде з тобою в мирі.
24.Знайдеш намет твій цілим, | а як оглянеш свою хату, не обманешся.
25.Побачиш, що розмножилось твоє потомство, | і пагінці твої, мов билля, на землі ростимуть.
26.Зійдеш зрілий літами у гріб, | немов копа снопів, яку складають своєчасно.
27.От чого ми дізнались, — це свята правда! | Слухай же й затям собі це добре.»
6.Іов відповідає Еліфазові.
1.Заговорив Іов і мовив:
2.«О коли б то зважено моє горе, | і на вагу покладено все моє нещастя!
3.Воно б напевно переважило пісок у морі, | тим то й слова мої без тями.
4.Бо стріли Всемогутнього мене прошили, | і їхню отруту мусить моя душа пити; | і страхи Божі спрямувались проти мене.
5.Чи ж скиглить у траві осел дикий? | Чи ж реве віл при яслах повних?
6.Чи ж їсть хтось несмачне, без соли? | Чи ж є смак у яєшній білковині?
7.Чого я не хотів і доторкнутись, | те їжею гидкою стало для мене.
8.Коли б то вже моє прохання збулось, | коли б то Бог здійснив мою надію,
9.коли б то Бог зволив мене розтоптати, | простерти свою руку й убити мене!
10.Я мав би ще якусь утіху, | звеселився б у нещадній муці, | бо я не зрікся постанов Святого!
11.Яка у мене сила, щоб чекати? | Яке моє майбутнє, щоб тягнути вік мій?
12.Чи ж моя сила міцна, як камінь? | Чи, може, тіло моє з міді?
13.Чи ж не віднято в мене мою поміч? | Чи ж маю я якийсь рятунок?
14.Нещасний має право на милосердя друга, | навіть коли він утратив страх перед Всемогутнім.
15.Мої брати, немов потік, зо мною віроломні, | мов ложе ручаїв бистротекучих,
16.від криги каламутних, | що на них купи снігу.
17.Під час посухи вони зникають, | під спеку швидко висихають.
18.За ними валки змінюють свою дорогу, | заходять у пустиню й гинуть.
19.Темаські каравани за ними виглядають, | валки шеваські на них уповають,
20.та розчаровуються у своїй надії, | до них приходять і ніяковіють.
21.Такі й ви тепер для мене: | побачили страшне та й полякались.
22.Чи я колись казав вам: Дайте мені! | З достатків ваших мені подаруйте!
23.З ворожої руки мене врятуйте, | і викупіть мене з рук розбишаків! –
24.Навчіть мене, і я замовкну! | Вкажіть мені, у чому помиливсь я!
25.Чому глумитеся зо слів правди? | І що він варт, отой ваш докір?
26.Невже вигадуєте лиш слова, щоб докоряти? | Таж мова розпачливого — на вітер!
27.Навіть на сироту кидаєте ви жереб | і шахруєте вашим другом.
28.Тож, прошу, згляньтесь надо мною; | я вам увічі не скажу неправди!
29.Верніться, нема тут лукавства; | верніться, право моє ще існує!
30.Чи на язиці в мене лукавство? | Чи, може, моє піднебіння не вміє розрізняти лиха?»
7.Сумне людське життя на землі.
1.«Чи ж то життя людини на землі не служба? | Чи ж не як дні поденника, дні його?
2.Неначе раб, що прагне холодку, | немов поденник, що жде заплати,
3.так місяці омани випали мені на долю, | і припали мені ночі болю.
4.Коли лягаю, то кажу: Коли той день настане? | Коли встаю: Коли вже вечір? | І насичуюсь турботами до смерку.
5.Тіло моє вкрилось червою і струпом, | шкіра моя потріскалась, узялася гноєм.
6.Дні мої линуть швидше, ніж човник, | і безнадійно пропадають.
7.Згадай же, що життя моє — лиш подув. | Очі мої вже не зазнають більше щастя.
8.Око, що бачило мене, вже більше не побачить, | очі твої шукатимуть мене, та мене більш не буде.
9.Розвіюється хмара і минає, | отак хто сходить до Шеолу, вже звідтіль не вийде.
10.Не повернеться вже більше до себе в хату, | і місце, де він був, його вже не впізнає.
11.Тим то не буду стримувати уст моїх | і говоритиму в печалі мого духу, | я скаржитимусь у горі душі моєї.
12.Чи ж то я море чи морська потвора, | що ти проти мене ставиш сторожу?
13.Коли гадаю: втішить мене моя постіль, | ложе моє допоможе перенести мою скаргу,
14.тоді жахаєш мене снами, | і примарами мене лякаєш.
15.І я волів би задушитись, | смерть мені ліпша від страждання.
16.Я сохну, я не буду жити завжди! | Облиш мене, бо дні мої — лише подув!
17.І що той чоловік, щоб його цінувати, | звертати на нього твою увагу,
18.навідуватись до нього щоранку, | і випробовувати його щохвилі?
19.Коли ти перестанеш за мною назирати, | даси мені спокійно слину проковтнути?
20.Та коли я і згрішив, що тобі заподіяв, | тобі, що наглядаєш за людиною? | Чому ж мене ціллю собі поставив, | так що зробивсь я тягарем для себе?
21.Чому гріха мені не відпускаєш? | Чому мені переступу не даруєш? | Бо ось я скоро ляжу в землю, шукатимеш мене, та більш мене не буде.»
8.Говорить Білдад.
1.Заговорив Білдад із Шуаху та й мовив:
2.«Доки ж таке говоритимеш, | і слова твоїх уст будуть, неначе буревій?
3.Чи то ж Бог перекручує право, | і Всемогутній кривить справедливість?
4.Коли діти твої згрішили проти нього, | то він і видав їх у руки їхніх переступів.
5.Ти ж, якщо будеш шукати Бога, | як Всемогутнього будеш благати,
6.як будеш чистий, правий, | то він тепер напевне дбатиме про тебе | й обновить тобі домівку правди.
7.І твоє перше щастя буде маленьким, | та сильно забуяє те, що прийде.
8.Спитай лишень у давніх поколінь, | уважай на досвід предків,
9.бо ми, вчорашні, не знаємо нічого, | тінь на землі — дні наші.
10.Вони навчать тебе і тобі скажуть, | візьмуть науку зо свого серця.
11.Хіба росте тростина без мочару? | Чи очерет буяє на безвідді?
12.Ще в повному цвіту він, ще не стятий, | а вже раніш, ніж інша трава, в’яне.
13.Отака доля всіх, що забувають Бога, | надія ж нечестивого пропаща.
14.Його надія — нитка, | а певність — павутиння.
15.Обіпреться об дім свій, та цей не встоїться; | ухопиться за нього, — не вдержиться.
16.Він повний сил на сонці, | його галуззя поза сад сягає;
17.поміж каміння вплітається його коріння | і врізується в саме серце скелі.
18.Та коли вирвуть його з його місця, | воно зрікається його: «Я тебе не знаю!»
19.Тож так гниє він на дорозі, | коли з землі вже інші виростають.
20.О ні! Безвинного Бог не відштовхує, | ані злочинцеві руки не простягає.
21.Він ще наповнить уста твої сміхом, | уста твої веселим окликом.
22.І ворогів твоїх стид укриє, | і намет нечестивих зникне.»
9.Іов відповідає Білдадові.
1.Заговорив Іов і мовив:
2.«Правда! Я знаю, що воно так; | та й як би чоловік міг бути | справедливим перед Богом?
3.Коли б він захотів на прю з ним стати, | на тисячу ні разу йому не відповів би.
4.Він мудрий серцем і силою могутній; | хто проти нього коли вперся й зостався цілим?
5.Він переносить гори, і вони не знають, | в своєму гніві їх перевертає.
6.Зрушує землю з її місця, | й її стовпи стрясаються.
7.Він велить сонцю, і воно не сходить; | кладе печать на звізди.
8.Він небеса нап’яв, сам він; | він ходить по морських висотах.
9.Він створив Віз, Косарів, | Квочку і Комори Півдня.
10.Він творить діла великі, незбагненні | і чудеса без ліку!
11.Як пройде попри мене, я не побачу, | як промайне, я не помічу.
12.Як він щось забере, хто йому заборонить? | Хто йому скаже: Що чиниш?
13.Бог не одвертає свого гніву; | під ним лежать помічники Рагава!
14.Де вже мені йому відповідати | та проти нього слова підбирати?
15.Я хоч би й правий був, не озвався б, | а радше милосердя в судді мого благав би.
16.Коли б я і покликав, і він озвався, | я не повірив би, що він мій голос слухає.
17.Він, що торощить мене в хуртовині | і множить без причини мої рани, —
18.він не дає мені й відідхнути | так насичує мене гіркотою.
19.Коли йдеться про силу, він могутній! | Коли про суд, хто сміє його позивати?
20.Якщо виправдуватисьму, мої уста мене осудять, як об’явлю себе невинним, мене обвинуватять.
21.Невинний я? Я й сам не знаю! | Життя моє мені нінащо.
22.Тому й кажу: Усе одно | безвинного й грішника він губить.
23.А коли бич зненацька убиває, | з невинного розпуки він сміється.
24.Коли якусь країну віддано в руки лиходія, | обличчя її правителів він закриває. | Як же не він — хто інший?
25.І мчать мої дні від гінця швидше, | біжать, щастя не бачать.
26.Линуть, мов чайки з очерету, | неначе яструб, що падає на здобич.
27.Як я скажу собі: Забуду мою скаргу, | скину хмурий вид, розвеселюся! —
28.то я тремчу перед усіма муками моїми, | бо знаю, що не визнаєш мене безвинним.
29.Коли ж я винуватий, | чому маю томитися надармо?
30.Хоч би обмивсь я і снігом і вимив чисто мої руки лугом,
31.навіть тоді ти вкинув би мене в багнисько, | мною гидилась би моя одежа.
32.Бо він не людина, як я, | щоб я міг йому відповісти: | Ходімо на суд разом!
33.Немає посередника між нами, | що поклав би на нас обох свою руку,
34.що відвернув би свій бич від мене, | щоб страх його не лякав мене більше.
35.Однак я говоритиму; я його не боюся, | бо не такий я перед самим собою.»
10.Чи ж каратиме Бог діло рук своїх?
1.«Життя моє мені набридло! | Дам волю смуткові моєму, | і говоритиму в гіркоті душі моєї.
2.Я скажу Богові: Не засуджуй мене! | Вкажи мені, за що зо мною правуєшся.
3.Чи це для тебе добре мене гнітити, | твоїх рук діло нехтувати та раді грішників сприяти?
4.Невже в тебе тілесні очі? | Невже ти бачиш, як людина бачить?
5.Чи дні твої подібні до днів людських, | роки твої, немов дні смертних,
6.що ти шукаєш у мене провини, | розвідуєшся, чи є гріх у мені,
7.хоча й знаєш, що я не провинився, | що нікому спастися з руки твоєї?
8.Руки твої мене склали й сотворили, | і ти ж мене всього руйнуєш?
9.Згадай, благаю, що ти мене виробив, неначе глину; | і хочеш знову в порох мене повернути.
10.Чи ж ти не вилив мене молоком, | не згустив мене сиром?
11.Ти одяг мене шкірою й тілом, | з костей і жил зіткав єси мене.
12.Ти дав мені життя і милість, | і твоя опіка зберегла мій дух.
13.Та ось що скрив ти в твоїм серці, | я знаю, що воно оце на думці в тебе:
14.якщо грішу, — за мною назирати | й гріха мені не відпускати.
15.Горе мені, як завиню! | Та хоч і правий я — не зважусь голову підняти, | я, насичений ганьбою, упоєний бідою!
16.Якщо я підведусь, мов лев, ти гонишся за мною | і знов показуєш на мені твою велич.
17.Виводиш нових свідків проти мене, | і збільшуєш твій гнів на мене: | дедалі нові лави йдуть у бій на мене.
18.Навіщо вивів мене з лона? | Я був би вмер, — мене не бачило б ніяке око.
19.Я був би, наче б мене й не було ніколи; | мене перенесли б з утроби в домовину.
20.Днів життя мого так мало! | Лиши мене, щоб я розвеселився трохи,
21.поки піду й не повернуся, | в країну темряви й смертельної тіні,
22.в країну смертельної тіні та безладу, | де світло, немов пітьма.»
11.Цофар докоряє Іовові.
1.Заговорив Цофар з Наамату й мовив:
2.«Чи ж оте багатослів’я не знайде відповіді? | Чи ж за балакуном визнають слушність?
3.Чи ж твоє базікання призведе людей до мовчанки? | Глумитимешся, а ніхто тебе й не застидає?
4.Ти кажеш: Моя наука ясна, | і чистий я перед очима твоїми.
5.О, коли б Бог заговорив, | коли б він розтулив уста свої до тебе,
6.і показав тобі мудрости тайни, | що над усяке розуміння, | тоді б ти зрозумів, що Бог від тебе вимагає | менше, ніж твоя провина заслужила.
7.Чи ж можеш збагнути істоту Божу, | проникнути Вседержителя?
8.Вона висока, наче небо! Що вдієш? | Вона глибша Шеолу! Що знаєш?
9.Довша, ніж земля, її міра, | ширша, ніде море.
10.Коли проходить, хто його спинить? | Коли на суд поставить, хто йому заборонить?
11.Він бо знає людей підлих; | бачить лукавство й має його на увазі.
12.Тож так пустоголовий робиться розумним, | як дике осля стає свійським.
13.Якщо скеруєш твоє серце | і простягнеш руки твої до нього,
14.як віддалиш від твоїх рук кривду | й не даси неправді жити у твоїм наметі,
15.тоді напевне підведеш обличчя твоє без плями, | стоятимеш твердо, боятися не будеш.
16.Бо ти біду твою забудеш; | немов про воду, що сплила, ти згадуватимеш про неї.
17.Життя твоє буде ясніше півдня, | а темнота буде, як ранок.
18.Безпечний будеш, бо матимеш надію, | поглянеш навкруги й покладешся собі безпечно.
19.Ляжеш собі, й ніхто не смітиме тебе лякати, | і багато буде тих, що запобігатимуть у тебе ласки.
20.А очі злих погаснуть, | для них не буде втечі; | надія їхня — чим скорш умерти!»
12.Іов відповідає Цофарові.
1.Заговорив Іов і мовив:
2.«Справді лише ви люди, | і з вами умре мудрість!
3.Є й у мене розум, як у вас, | нічим я від вас не гірший! | Та й хто не знає того?
4.Посмішищем ближнього зробивсь я, | що взиваю до Бога, і він відповідає; | сміховиськом — я праведний, безвинний.
5.Презирство на нещастя! — думає щасливий. | Стусана тому, який спотикнеться!
6.Шатра ж грабіжників спокійні, | і ті, що гнівлять Бога, сидять собі безпечні, | ті, що власну руку мають за бога.
7.Спитай лиш у тварин, вони тебе навчать; | у птиць небесних, і тобі сповістять;
8.або повзунів, вони тебе повчать, | і риби в морі тобі повідають!
9.Хто з усіх них не знає, | що рука Господня все це створила?
10.В його руці душа всього живого, | дихання кожного людського тіла.
11.Хіба не вухо слова розрізняє?
12.У сивоголових — мудрість, | у довголітніх — розум.
13.У нього премудрість і потуга, | у нього рада й розум.
14.Як він зруйнує, ніхто не відбудує; | як замкне когось, ніхто вже не відімкне.
15.Здержить води — все повисихає;| а пустить їх — розбурять землю.
16.У нього сила та обачність; | у нього зведений і зводитель.
17.Він радників босоніж відсилає | і в суддів розум відбирає.
18.Він знімає з царів кайдани | й оперізує їх стан мотуззям.
19.Він відсилає священиків босоніж, | і валить могутніх.
20.Він проречистим рот закриває, | він забирає в старих розум.
21.Він виливає на вельмож презирство | й розпускає пояс сильних.
22.Він виявляє те, що в темряві глибоко скрилось, | виводить смертну тінь на світло.
23.Множить народи і їх губить, | поширює людей, а потім їх нищить.
24.Він відбирає розум у голів краю, | пускає їх блудити в пустині без дороги.
25.І вони бродять помацки у темряві без світла, | і заточуються, немов п’яні.»
13.Даремні зусилля друзів Іова.
1.«Усе це бачило моє око, | вухо моє це чуло й зрозуміло.
2.Що ви знаєте, я також знаю, | нічим я від вас не гірший.
3.Та я бажаю говорити з Всемогутнім, | я хочу на прю з Богом стати.
4.Щождо вас, то ви архимники, | нездатні лікарі — усі ви!
5.Коли б то ви уже замовкли! | Це була б ваша мудрість.
6.Слухайте ж, прошу, мою скаргу, | на оборону моїх уст уважайте.
7.Чи задля Бога верзтимете неправду? | Чи ради нього будете плести облуду?
8.Чи хочете за ним тягнути? | Змагатися за Бога?
9.Хіба на добре воно вийде, якщо він вивідати вас захоче? | Чи ж можна з нього глузувати, як то люди з людей глузують?
10.Він покарає вас напевне, | коли ви потайки тягтимете за кимось.
11.Чи ж його велич вас не страхає, | страх перед ним на вас не нападає?
12.Ваші гадання — думки з попелу, | і відповіді ваші — відповіді з глини.
13.Замовчіть передо мною, я буду говорити, | хоч би й що мені сталось.
14.Я візьму моє тіло собі в зуби, | покладу мою душу собі в руку.
15.Навіть коли захочете мене вбити, я не здригнуся; | однак, мої вчинки перед ним я боронитиму.
16.Це, зрештою, було б моїм рятунком, | бо перед ним не смів би з’явитись нечестивий.
17.Слухайте уважно моє слово, | моя наука нехай увійде у ваші вуха.
18.Ось я готую мою справу; | я знаю, що я маю слушність!
19.Хто захоче сперечатися зо мною? | Я зараз же замовкну, готовий умерти.
20.Двох речей тільки не чини зо мною, | тоді я не ховатимусь від тебе!
21.Одверни від мене твою руку, | і нехай страх твій мене не жахає!
22.І тоді клич, і я відповідатиму; | або я буду говорити, а ти мені відказуй.
23.Скільки переступів та гріхів у мене? | Вкажи мені переступ мій і гріх мій!
24.Чому ховаєш вид твій | і за ворога мене вважаєш?
25.Хочеш злякати зірваний листочок | і за билинкою сухою гнатись?
26.Пишеш на мене гіркий засуд | і гріхи молодости моєї мені закидаєш;
27.заковуєш у колоди мої ноги, | стежки мої всі пильно назираєш, | і сліди ніг моїх рисуєш.
28.Та я марнію, немов дерево трухляве, | немов одежа, що її міль переїла.»
14.Нетривке життя людське.
1.«Чоловік, що родиться від жінки, | віком короткий і тривоги повний.
2.Зростає, немов квітка, і в’яне, | і біжить тінню без упинку!
3.І на такого відкриваєш твої очі, | тягнеш на суд із собою?
4.Хто з нечистого може зробити чисте? | Ніхто!
5.Коли йому дні визначені, | число місяців його тобі відоме, | ти викреслив йому межу, якої він не переступить,
6.то відверни від нього твої очі, залиш його, | покіль, як той поденник, він не скінчить дня свого.
7.І дерево має надію; | воно, хоч зрубане, ще відродиться, | і пагінці його рости не перестануть.
8.Навіть як його корінь у землі постарівся, | і пень його у ґрунті струхлявів,
9.але, скоро воно почує воду, знов зазеленіє | і поросте галуззям, наче молоденьке.
10.А людина вмирає і лежить бездушна; | людина йде на той світ, — і де вона?
11.Води зникають з моря, | ріки стають сухими, сохнуть;
12.отак людина ляже і не встане; | покіль не щезнуть небеса, — не пробудиться, | не підведеться від сну свого.
13.Коли б уже ти сховав мене в Шеолі, | укрив мене, поки перейде гнів твій, | призначив мені строк — потім згадати про мене!
14.Коли хтось умре, хіба оживе знову? | Я б дожидав увесь час моєї служби, і аж поки не прийшла б для мене заміна.
15.Ти кликнув би, і я тобі відповів би, | ти прагнув би діла рук твоїх.
16.Замість, як нині, рахувати мої кроки, | ти не вважав би більше на гріх мій!
17.І запечатаний у торбинці був би мій переступ, | мою провину ти перекреслив би!
18.Та ба! Як гора падає, валиться, | і скеля зо свого місця сходить,
19.води каміння витирають, | злива змиває з землі порох, | так ти чоловіка надію нищиш.
20.Кидаєшся на нього постійно, і він зникає, | змінюєш вид його і відсилаєш.
21.Чи в честі його діти, він не знає, | чи в ганьбі, він не помічає.
22.Він тільки відчуває біль свого тіла, | і його душа над ним самим ридає.»
15.Еліфаз говорить удруге.
1.Заговорив Еліфаз із Теману й мовив:
2.«Хіба ж відповідає мудрий пустим знанням, | сповняє своє нутро східнім вітром,
3.сперечаючись недоречними словами, | промовами, в яких немає користи?
4.Ти навіть відкидаєш богобоязливість, | і касуєш побожність перед Богом.
5.Твоя вина навчає уста твої, | ти вибираєш бесіду лукавих,
6.тим і осуджує тебе рот твій, а не я! | І власні твої уста свідчать проти тебе.
7.Хіба ти перший з людей народився, | побачив світ перед горбами?
8.Хіба ти слухав Божої наради, | присвоїв собі мудрість?
9.Що знаєш ти, чого б ми не знали? | Що розумієш, чого б ми не розуміли?
10.Є сивий та старий також між нами, | що перейшов віком і твого батька.
11.Хіба для тебе мала річ — Божа втіха | та тихе слово, сказане до тебе?
12.Чого пориває тебе твоє серце? | Чому очима гордо позираєш,
13.коли звертаєш проти Бога гнів твій | і твоїм ротом верзеш такі речі?
14.Що таке людина, щоб була чистою? | Як бути справедливим тому, хто родиться від жінки?
15.Якщо й своїм святим не йме він віри, | і небеса нечисті перед його очима,
16.оскільки більш гидка й зіпсована людина, | що, наче воду, п’є беззаконня.
17.Я поясню тобі, мене послухай! | Я оповім те, що сам я бачив,
18.що оповідають мудрі, | не таївши нічого, за предками своїми.
19.Їм одним земля дана була, | і ні один чужинець не скитався між ними.
20.Поки віку у злого — себе самого мучить; | протягом призначених гнобителеві літ
21.жахливий крик лунає у його вухах; | серед повного спокою на нього нападає грабіжник.
22.Не сподівається, що повернеться із пітьми, | і всюди меч перед собою бачить.
23.Його кидають на їжу коршакові. | Він знає, що над ним біда нависла.
24.День темряви його жахає, | нужда й тіснота на нього насідають, | немов той цар, готовий кинутись до бою.
25.Він здіймав свою руку проти Бога, | він хоробрував із Всемогутнім.
26.З випростаною шиєю біг проти нього | захоронений грубими щитами.
27.Обличчя його набрякло салом, | боки поросли жиром.
28.Він жив у зруйнованих містах, | у домах, де ніхто більше не жив, | бо вони були готові завалитись.
29.Не забагатіє він, розвіється його достаток, | і не простягнеться його тінь по країні.
30.Він не втече від мороку, | вогонь спалить його ніжне галуззя, | а цвіт його обіб’є вітер.
31.Нехай не покладається на свій зріст високий, | знаємо бо, що то — марнота.
32.Віття його зів’яне передчасно, | його галуззя не буде зеленіти.
33.Мов виноградина, він скине недоспілі грона | і, наче маслина, цвіт свій зронить.
34.Так! Кодло нечестивого буде безплідне, | і вогонь пожере шатра продажних.
35.Хто зачав зло, той породить нещастя; | нутро його готує злуду».
16.Іов удруге відповідає Еліфазові.
1.Заговорив Іов і мовив:
2.«Чув я багато вже такого, | гіркі з вас усіх утішителі!
3.Чи буде край словам на вітер? | Яка біда спонукує тебе відповідати?
4.Я теж базікав би, як ви, | якби ви були на моєму місці. | Я б теж засипав вас словами, | кивав над вами б головою
5.та додавав би вам відваги моїми устами | й не перестав би рухати губами.
6.Та чи я говорю — не притихає біль мій, | чи мовчу — він мене не покидає.
7.Ось і тепер виснажив мене завидющий, | уся його ватага мені допікає.
8.Він устає свідком проти мене, | кидає мені ввічі клеветою.
9.Гнів його рве й лютує проти мене, | він скрегоче на мене зубами. | Противники мої очима блискають на мене,
10.роззявили на мене свою пащу, | у зневазі б’ють мене по щоках, | зібравшися на мене разом.
11.Бог видав мене нечестивцям, | у руки безбожникам мене кинув.
12.Я був щасливий, та він струсив мене, | схопив мене за шию і розбив на кавалки, | прицілом собі мене поставив.
13.Стріли його мене навколо оточили, | він прошиває моє нутро без пощади, | він жовч мою на землю розливає.
14.Він пробиває в мені пролом за проломом, | мов велетень, кидається на мене.
15.Веретище я зшив собі на шкіру, | й обличчя своє занурив у порох.
16.Вид мій почервонів від плачу, | на віях моїх тінь смерти, —
17.хоч і нема в руках у мене насильства, | і хоч молитва моя чиста!
18.Земле, не закривай моєї крови,| і хай не буде місця для мого крику.
19.Тепер також на небі є у мене свідок, | мій оборонець на висотах.
20.Думки мої глибокі — мої оборонці, | і око моє ллє до Бога сльози.
21.О, якби чоловік міг правуватись з Богом, | як людський син із своїм ближнім!
22.Іще бо кілька літ, що прийдуть, | і я піду в дорогу, з якої не повернуся.»
17.Іов нарікає далі.
1.«Мій дух розбитий, | дні мої погасли, | для мене залишається лише могила.
2.Чи не став я посміховиськом? | Чи не в гіркоті ночують мої очі?
3.О, поручися за мене сам перед собою! | Бо хто б ручився за мене?
4.Та ти позбавив розуму їхнє серце, | тому й не піднесеш їх угору.
5.Вони призначають здобич друзям, | тоді як очі власних дітей меркнуть.
6.Ти зробив мене притчею народу, | мені плюють у вічі.
7.В очах моїх від смутку потемніло, | і мої члени, наче тінь, виснажуються.
8.Дивуються над оцим праведні люди, | і невинний обурюється на безбожника.
9.Та праведник тримається путі своєї | і чистий руками ще більш набирає духу.
10.Вернітеся ж, усі ви, приступіте; | може, бодай одного мудрого знайду між вами!
11.Дні мої відпливли, думки мої розбиті! | Зідхання мого серця
12.з ночі день роблять, | і супроти темряви світло близько.
13.Чи можу сподіватись? Шеол — моя домівка! | У темряві стелю я собі постіль.
14.Кричу до гробу: Ти мій батько! | А до хробака: Моя сестра й моя мати!
15.Де ж тут моя надія? | І щастя моє. — хто його бачив?
16.Зійдуть у Шеол зо мною? | коли зануримося разом у порох?»
18.Білдад відповідає Іовові.
1.Заговорив Білдад із Шуаху та й мовив:
2.«І докіль будете словам ви класти перешкоди? | Будьте розумні, і тоді говоритимемо!
3.Чому нас уважаєш за скотину? Чому в твоїх очах ми нечисті?
4.О, ти, що у досаді душу свою роздираєш! | Чи ж задля тебе земля має опустіти? | Чи скелі пересунуться зо свого місця?
5.Таж у безбожника погасне світло, | полум’я його не буде більше блищати.
6.Стемніє світло в наметі його, | і погасне над ним його світич.
7.Бадьорий хід його ослабне, | його повалить власний намір.
8.Він ускочить у сітку власними ногами | і над сильцем буде ходити.
9.Пута впіймають його ноги, | петля буде тримати його цупко.
10.На землі сховане йому сильце | і пастка для нього на стежці.
11.Навколо страхи його лякають, | слідом за ним женуться.
12.Він голодує у своїх достатках, | і нещастя стоїть у нього збоку.
13.Недуга роз’їдає його шкіру, | і перворідний смерти гризе його члени.
14.З намету, де він був безпечний, його виривають | і до царя страхів тягнуть.
15.Ти можеш жити в його наметі, що не його вже, | і посипають сіркою його домівку.
16.Внизу його коріння засихає, | угорі ж його гілляки в’януть.
17.Пам’ять про нього з землі щезає, | і немає його імени в околиці.
18.Його зо світла в пітьму зіштовхують, | його зо світу проганяють.
19.Ні внуків, ні нащадків він не матиме в народі; | ані душі живої у своїх оселях.
20.Захід жахнеться над його нещастям, | а схід пройметься страхом.
21.Отакі житла нечестивця, | отаке місце того, хто не знає Бога!»
19.Іов відповідає Білдадові вдруге.
1.Заговорив Іов і мовив:
2.«Докіль ви будете смутити мою душу, | промовами, мене пригноблювати?
3.Оце вже десять раз мене ви образили, | і не стидаєтесь мене зневажати.
4.Коли я справді завинив, | то провина моя на мені зостанеться.
5.Коли вам справді любо величатись надо мною | та закидати мені мою ганьбу,
6.то знайте, що Бог мене придавив, | обвів мене навколо сіткою своєю.
7.Як закричу: Насилля! — ніхто не чує; | коли закличу — немає суду!
8.Загородив мені дорогу, перейти не можу; | і на стежки мої поклав пітьму.
9.Здер з мене мою славу, | вінець ізняв з голови у мене.
10.Руйнує мене навкруги, я пропадаю; | неначе дерево, надію в мене вириває.
11.Палає гнівом проти мене, | за ворога собі вважає.
12.Його загони купою прибули, | насипали дорогу проти мене | й облягли кругом намет мій.
13.Братів моїх він віддалив від мене, | і мої знайомі відчужилися від мене.
14.Близькі мої ізникли, | друзі мої мене забули,
15.Мої домашні й мої слугині мене вважають за чужинця, | я зайдою в їхніх очах зробився.
16.Кличу мого слугу — не відповідає, | хоч я і власними устами його прошу.
17.Жінка моя гидує моїм подихом, | я став гидким синам мого лона,
18.а й малі діти мене зневажають. | Як підведусь, вони глузують з мене.
19.Гордують мною усі мої найсердечніші друзі; | а ті, що я любив, обернулись проти мене.
20.Тіло у мене згнило в моїй шкірі, | а кості мої вистають з-під шкіри, як зуби.
21.Змилуйтеся, змилуйтесь надо мною, мої друзі, | бо рука Божа мене доторкнулась!
22.Чому, як Бог, женетеся за мною, | не насичуєтеся моїм тілом?
23.О, якби мої слова були записані, | якби вони були вириті на міді!
24.Різцем залізним і олив’яним | видовбані у скелі повіки!
25.Я знаю — Захисник мій живе, | і останнім він устане над порохом.
26.Позбавлений навіть шкіри, я встану; | і в моїм тілі побачу Бога.
27.Я сам його узрю, очі мої побачать, | а не хтось інший; | серце у мене в грудях ниє!
28.Якщо ви мислите: За що б нам його переслідувати, | яку зачіпку знайти нам на нього? —
29.то бійтеся меча для себе, | бо гнів проти провин палає, | щоб знали, що суд буде.»
20.Цофар відповідає Іовові вдруге.
1.Заговорив Цофар з Наамату й мовив:
2.«Думки мої спонукують мене відповідати, | та й неспокій той, що в мені.
3.Я вислухав докір, для мене образливий, | але мій розум шепоче, що маю відповісти.
4.Чи ти не знаєш, що від віків, | з того часу, коли постала на землі людина,
5.веселощі безбожного короткі | і радість нечестивого хвилева?
6.Навіть якби під небеса піднявсь він зростом, | і голова його сягала аж до хмари,
7.мов привид, пропаде навіки. | Хто його бачив, питатиметься: Де він?
8.Він зникне, наче сон, його не знайдуть більше, | немов нічна мара, він щезне.
9.Око, що бачило його, не бачитиме його ніколи, | і не вглядить його вже більш його оселя.
10.Діти його відшкодують убогих, | руки його повернуть назад його багатство.
11.Кості його повні юнацького запалу, | але він разом з ним ляже в порох.
12.А коли зло було йому солодке в роті, | і він ховав його у себе під язиком,
13.беріг його, не покидав його, | тримав його під піднебінням,
14.то їжа ця в його нутрі зіпсується, | отрутою гадючою візьметься в його нутрощах.
15.Він виблює добро, що був проглинув; | Бог вирве його з живота у нього.
16.Отруту ссав гадючу — | його уб’є язик зміюки!
17.Він не вздріє вже річок олії, | ані потоків меду й молока.
18.Трудом набуте поверне, проковтнути не зможе; | плодом свого прибутку не буде радіти.
19.Бо він гнобив і покидав убогих, | пограбував дім, замість його будувати.
20.Бо черево його не відало наситу, | від його скупощів не можна було врятуватись.
21.Від його ненажерства ніхто не міг спастися; | тим то і не буде тривким його щастя.
22.У повноті достатків йому стане тісно, | всяке нещастя впаде на нього.
23.Саме коли він наповнятиме живіт свій, | Бог зішле на нього жар свого гніву, | пустить дощем на його тіло стріли.
24.Якщо ухилиться від зброї із заліза, | то його прошиє лук мосяжний.
25.Стріла пройде йому навиліт через спину, | крізь жовч його пройде спис блискучий; | великий жах упаде на нього!
26.Тьма-тьменна таємно для нього уготована. | Вогонь, що ніхто не роздмухав, пожере його; | він знищить і те, що лишиться в його наметі.
27.Небо відкриє його несправедливість | і земля встане проти нього.
28.Його домівку змиє повінь, | що розіллється в день Божого гніву,
29.Ось яка доля грішника від Бога, | спадщина, що випаде йому від Бога.»
21.Іов відповідає Цофарові вдруге.
1.Заговорив Іов і мовив:
2.«Вважайте, слухавши, на моє слово, | і нехай воно втішить вас.
3.Стерпіть мене, я буду говорити; | як виговорюся — насміхайтесь.
4.Чи ж то на людину моя скарга? | Як тут не бути нетерплячим?
5.Вважайте ж мені: ви вжахнетесь, | затулите рукою уста ваші.
6.Я сам, коли подумаю про те, здригаюсь, | і моє тіло охоплює тремтіння.
7.Чому живуть оті нечестиві, | старіються та й ще багатіють?
8.Їхні діти гараздують перед ними, | нащадки їхні ростуть у них перед очима.
9.Домівки їхні від страху безпечні, | і бича Божого нема над ними.
10.Їхній бик запліднює, не знемагає; | корова їхня телиться, не скидає.
11.Вони пускають бігати дітей своїх, мов овець, | й малеча їхня гарцює.
12.Виспівують під бубон та під цитру, | і веселяться під сопілки голос.
13.Провадять дні свої у щасті, | і сходять до Шеолу в мирі.
14.А, проте, Богові казали: «Відступи від нас! | Доріг твоїх не хочемо ми знати!
15.Що він таке, отой Всемогутній, щоб нам йому служити? | І що за користь нам його благати?»
16.Чи ж їхнє щастя не в них у руках? | Чи ж рада злих від нього не далека?
17.Чи, може, світло у безбожних раз-у-раз гасне | і падає на них нещастя? | Чи часто у своєму гніві він їх губить,
18.так, що вони стають, немов солома перед вітром, | немов полова, що її здіймає вихор?
19.А, може, Бог зберігає його кару для його дітей? | Ні! Нехай відплатить йому самому, щоб сам теє відав!
20.Нехай побачить власними очима своє горе, | і з гніву Всемогутнього хай вип’є!
21.Яка йому журба про дім свій після нього, | коли число місяців у нього пораховане?
22.Чи то ж нам Бога знання вчити, | коли він судить щонайвищих?
23.Один умирає повний сили, | повнотою щасливий та безпечний.
24.Стегна у нього повні ситі, | кості його набиті шпигом.
25.А другий умирає наболілою душею, | не скуштувавши щастя.
26.Разом лягають у порох, | їх черва вкриває!
27.Я знаю добре думки ваші | та замисли, що проти мене куєте.
28.Ви кажете: Де дім вельможі? | Де намет, що грішники у ньому жили?
29.Хіба ви не питали тих, що у світах бували, | над досвідом їхнім не розмишляли,
30.що в день біди лихий щаджен буває, | що у день гніву він веселий?
31.Хто йому закине його поведінку ввічі, | і те, що він накоїв, хто йому відплатить?
32.Коли ж його внесуть на цвинтар, | над гробом своїм він чатує.
33.Скиби землі йому солодкі. | За ним ідуть усі люди, а перед ним — нема й ліку!
34.Що вони варті, ваші втіхи марні? | Таж відповіді ваші — лиш омана!»
22.Еліфаз говорить утретє.
1.Заговорив Еліфаз із Теману й мовив:
2.«Чи ж може людина Богові бути корисна, | якщо сам собі мудрий приносить користь!
3.Що Всемогутній має з того, що ти справедливий? | Який йому прибуток з того, що твої дороги досконалі?
4.Чи може він тебе карає